18.1

Райвен мовчки пройшов до каміну. Плечі напружені, постава аж надто рівна. Він так і не вийняв рук з кишень. Стояв, вдивляючись у вогонь, і мовчав. Чекав, що говорити почну я? Підбирав слова? Чи намагався покарати мене мовчанкою? Колись так робили мої батьки. Я довго вмовляла їх поговорити зі мною, плакала, обіцяла що буду най–найслухнянішою дитиною, аби тільки вони знов не ігнорували мене.

Але це було давно, і я вже не дитина. Та й після життя в Альдері мене такими речами вже не пройняти.

— Ти повинна була мені сказати, — заговорив Райвен хрипло. 

Він досі не дивився на мене. 

— Сказати що? 

Я підійшла ближче, ставши поряд і також вперлась поглядом у вогонь. Той безтурботно палахкотів, облизуючи вже почорнівші дрова.

— Нейрі, — в голосі чоловіка прорізались сталеви нотки, — ти знаєш про що. Про розмову з моєю матір’ю. Ти. Повинна. Була.

— Це була не моя таємниця, — мої губи ледь ворушились. — Королева мусила сама тобі все розповісти. 

Повисло мовчання. Тільки шум дощу, завивання вітру знадвору та тріск дров в каміні порушували гнітючу тишу. 

Райвен хмикнув. Я позирнула на нього і побачила не сумну усмішку, а гримасу. Він скривився, наче почув найбільшу дурницю в світі.

— І ти ще звинувачувала мене в замовчуванні, — він похитав головою. — Чим ти краще, Нейрі?

Його слова вдарили. Зірвали кірку на рані, яку я сама постійно роздирала сумнівами та провиною. 

— Тим, що це була не моя таємниця, — вкусила у відповідь. 

— Я твій чоловік! 

— А твоя мати все ще моя королева!

Я виправдовувалась? Так, ох Пресвяті жерці та всі Всевишні, це було виправдання. Бо неодноразово мене гризло те, що я мовчала. Так само мене б гризло й те, що розповіла, якби я це зробила. Вибір між молотом і ковадлом. Щось та й поранить, щось та й влупить так, що болітиме достоту. 

— То й що? — гаркнув Райвен, нарешті розвернувшись всім тілом до мене. Його очі потемніли, в них палав вогонь. Чи то відбивалось полум’я з каміну? — Королева чи не королева, яка в біса різниця?! Я мав знати правду! Ще тоді, до того як…

Він різко замовк, наче прикусив язика.

— До того як… що? — я нахмурилась. — Ти звинувачуєш мене в приховуванні правди, але сам не розповідаєш мені і сотої долі того, що робиш чи того, що відбувається. Як щодо листа Софі, який ти перехопив і відповів від мого імені? Чи щодо того, що ти якимось чином заважав Роуену сісти на престол? Яким чином, Райвене? Що ти робив? З ким ти зустрічаєшся, що обговорюєш, що плануєш? Ти досі не розповів мені про Конрада, як він загинув, хто його вбив і чи взагалі, вбив. Ти мовчав про моїх батьків. Коли ти приставив до мене Руарі, як охоронницю, ти теж не пояснив чому і навіщо. 

Райвен відкрив рота, та я не дала йому вставити бодай одного слова. 

— Ні, не смій перебивати мене! — підняла я вказівний палець. — Не смій! Я мовчала? Так, я мовчала! Хоча це гризло мене з самого початку. Але я мовчала, бо це була не моя таємниця! Розумієш? Не моя! А інше я розповідала тобі завжди! Чи можеш ти сказати те ж саме?!

Його губи склалися в тонку ниточку, а око сіпнулося. Обличчя Райвена здалося мені в цей момент якимось… чужим. Ніби не мій чоловік стояв навпроти, а той, кого я не знала. Хтось зарозумілий, впевнений лише у власній правоті. Навіть його очі на мить втратили те тепло, яке завжди там було присутнє. Від Райвена тягнуло холодом. 

— Ти не знаєш про що говориш, — прошипів він роздратовано. — Я дбаю про тебе! Я не сліпий і не дурний, хай там що всі інші про мене думають. Після падіння стіни, Нейрі, ти постійно знервована, відсторонена, тобі сняться кошмари. Ти реагуєш на речі, які взагалі не мають до тебе стосунку, надто гостро. Якщо я скину на тебе ще щось, ти просто зламаєшся!

— Я не порцелянова лялька! 

— Ні, ти саме така! — підняв голос Райвен. 

Він схопив мене за плечі, і вже тихіше продовжив:

— Ти ніжна, чутлива і крихка. Поки ти в таверні, фізично, тобі ніхто не зможе завдати шкоди. Але може розчавити морально, і саме тому поряд з тобою Руарі. Щоб ніхто не посмів нав’язувати тобі якусь дурню! А я дбатиму про те, щоб ніхто не нашкодив тобі фізично. Ти маєш довіряти мені!

— А ти — мені! 

Райвен стиснув зуби, відпустив мене і відступив на крок, наче обпікся. Наче один дотик до мене змушував його відчувати біль. 

— Я довіряю тобі, — цідив він, — але також я тебе і оберігаю. Якщо ти вважаєш, що я неправий, дай мені відповідь на одне питання: що б ти робила, якби я загинув в маєтку?

Мені відібрало мову. Що він сказав? Навіщо він це сказав? Якби він… Весь час я гнала подібні думки геть, а Райвен кидає їх ось таке мені в обличчя. Наче ляпас. Ні, гірше за ляпас. Удар між груди, від якого сперло дихання і стиснуло нутрощі. 

Якби він помер? Що б я робила?

Я дивилась на чоловікове обличчя, яке чи то приховувала жорстка маска, чи то вперше показало своє істинне “я”. Мабуть, можна було б назвати це байдужістю, та в його очах все ще плескались вогні. І то точно були не відблиски від каміну. 

— Що значить… — розмовляти заважала грудка в горлі. Я голосно глитнула, прокашлялась і заговорила знову. — Що значить “що б я робила”? 

— Ну що б ти робила? Повна таверна народу, всі прагнуть виступити проти Роуена і тут приходить звістка, що мене більше немає. Які були б твої дії?

Моєму обуренню не було меж.

— Ти знущаєшся?! Я не збираюсь цього навіть уявляти! Я молила Всевишніх, щоб ти залишився живий. Відганяла дурні думки. А ти просиш мене зараз…

— Саме так! — Райвен махнув рукою. Не розрахував траєкторії і скинув склянку з водою на підлогу. — Ти боїшся це навіть уявити!  А мала б в такому разі вирішити долю всіх, хто був в Альдері. Всіх, Нейрі! Очолити їхнє повстання або розігнати по домівках, але вирішити мала б ти! Миттєво, думаючи на льоту, прогнозуючи та враховуючи ризики, коли сама була б підкошена. Ти б змогла це зробити? Ти б змогла боротися проти Роуена, якби мене не було поряд?