Розділ 18

Я розглядала зал з відвідувачами, чекаючи на принца. Кивнула Тортуну, усміхнувшись, помахала знайомій аптекарці з Морніру, яка останнім часом частенько навідувалась в Альдер. Вона, здається, хотіла щось обговорити, але в мене все не було часу. 

Гертруда, так її звали, підвелась, але я винувато похитала головою, мовляв “не зараз” і жінка опустилась на стілець знову. 

— О, — Орел вийшов з кімнатки, — а тут народу побільшало. Раніше рідко бувало аж так багато відвідувачів. 

— Тепер це звична картина. Це ще навіть малолюдно. 

— Альдер стає все популярніший і популярніший. Не здивуюсь, якщо через рік на місці колись малесенької таверни вже буде справжній замок.

Я засміялась, труснувши головою в перебільшеному жаху.

— О ні, не треба! Аби з цим всім впоратись.

Орел кивнув.

— І то правда. Тяжко справлятись?

— Чесно? Так. Не вистачає рук. Я вже міркую чи не найняти ще пару–трійку робітників. Якщо раніше, Тортун та Арбеллі могли самі встигати, то зараз — вже ні. 

— То чому не найняли? 

Орел зацікавлено вигнув брови, поки ми йшли коридором. 

— По грошах не потягнемо поки що, — чесно зізналась. — Запаси, що були до… того прикрого випадку, вичерпались. Спершу треба всі поставки непередбачені оплатити, а лише потім думати про робітників.

Ми підійшли до дверей в наші з Райвеном кімнати. Я спершу злегка прочинила двері, щоб переконатись, що нас справді чекають. 

Королева Маргарет сиділа в кріслі, відкинувшись на спинку і заплющивши очі. Вигляд вона мала вкрай втомлений. Поряд з нею, на невеликому пуфику, вмостився Райвен, тримаючи матір за руку. 

Почувши скрип, він озирнувся і кивнув. Тільки після цього я відчинила повністю двері, пропустила Орела і увійшла сама.

— Все добре?

Мій голос видавав хвилювання. Орел швидким кроком перетнув кімнату і також присів біля матері.

— Що сталось?

— Нічого страшного, — королева розплющила очі і посміхнулась синові. — Просто трохи втомилась.

— Це не трохи, — сперечався Орел, насупивши брови. — Мамо, ти геть виснажена!

— Я кажу тобі, все добре. Трохи відпочину і буду в порядку.

На столику, поряд з вікном, стояв глечик з водою. Я підійшла, налила склянку і піднесла королеві.

— Дякую, Нейрі, — вона всміхнулась, прийнявши склянку. — Я вже сказала Райвенові, але скажу і тобі особисто. При всій повазі та любові до вас обох, мені доведеться залишити в Альдері наглядача. Роуеном я займусь особисто, щоб він більше не накоїв нічого дурного. Але, на жаль, в мене два запальні сини. Тож і Райвена хтось має пильнувати. Це не прохання, а наказ.

Отакої!

Я завмерла, кліпнула раз, потім ще раз. В голові одазу ж всі думки змішались у суцільний вихор. Перевела погляд на Райвена. Той помітно напружився, нерв на його щелепі сіпнувся, але він не сказав ні слова, лише міцніше стиснув руку матері. 

Королева Маргарет ковтнула води, поставила склянку на стіл і продовжила, дивлячись на мене м’яко та водночас суворо.

— Не хвилюйся, Нейрі, це не буде хтось чужий чи ворожий. 

Райвен хмикнув і подарував мені незрозумілий погляд.

— Це буде Орел, — буркнув він.

— Я?! Що? Чому я? — очі молодшого принца бігали між братом та матір’ю. 

Що ж, вочевидь, про задум королеви Орел дізнався також щойно. Або ж він знав про спостерігача, та не очікував що сам отримає вельми “привабливу” посаду.

— Краще ти, ніж Галеон, — Райвен випростався, поплескав брата по плечу, а потім підійшов до мене. Зиркнувши з-під лоба ображеними очима, зашепотів: — у нас буде розмова, моя люба дружино. Мені теж тепер є що тобі сказати.

Я відвела погляд. 

“Ну а що тут відповіси? Як буде розмова, тоді вже й скажу щось” — думалось мені, поки Орел та королева Маргарет теж про щось шепотілись. 

Дощ досі не стих, в холі таверни на мене чекала Гертруда, а питання з корлунцями все ще потребувало вирішення. Загалом, я хапалась за будь–яку думку, аби не накручувати себе перед розмовою з Райвеном. Сваритись знову, після всього, що вже сталось не хотілось. Я так і не пригадала йому листа, що він приховав від мене, не згадувала про батьків, хоча до сверблячки хотіла нанести їм візит. Це все лишилось там, за спиною, до подій в маєтку, до сотень поранених, яких лікували вже тут, в Альдері. 

Руйнувати крихкий мир не хотілось. Та буря мала все одно настати.

Райвен не дивився на мене. Його погляд блукав по стінам, до вікна, до матері, що шепотіла настанови молодшому синові. Де завгодно, але до мене він не повертався. І хоч як я старалася не згадувати минулі огріхи самого чоловіка, це вже не вдавалось. 

Як не крути, то була не моя таємниця! І не я мала її розповідати. Хай дується, скільки хоче, якщо в нього є таке гостре бажання!

Орел простягнув матері руку. Королева сперлась на неї та встала. 

— Я мушу повернутись в палац, — її очі дивились на Райвена. — Пам’ятай, що я сказала. Що б не сталось, ти мій син, так само як Роуен, так само як Орел. Я люблю всіх вас і підтримати готова кожного, вислухати та порадити теж.

— Угу, — тільки й буркнув той, засунувши руки в кишені. 

Королева Маргарет похитала головою. Спираючись на Орела, який підтримував її, вона порівнялась з нами. Наші очі на мить зустрілись, коли вона обійняла мене однією рукою і поцілувала в скроню.

— Вибач, Нейрі, — прошепотіла мені на вухо, — та я маю дбати про все королівство. Тим паче в такий складний час. 

Певно, її слова стосувались спостерігача, якого королева лишає в Альдері. Я кивнула їй, обійнявши у відповідь, та не зронила жодного слова. Для неї дім — все королівство. Для мене ж — таверна. І мені не хотілось щоб хтось, будь це навіть Орел, пхав носа в мої справи в моєму домі. Та наказ є наказ, і суперечити йому означало б, що ми щось приховуємо. А ми приховували. І багато чого. Та про це Її Величності знати не треба.