17.2

Просидівши в маленькій затишній кімнатці кілька годин, я все більше і більше нервувала. Чому розмова королеви Маргарет і Райвена так затягнулась? Чи варто втрутитись?

Раз–по–раз в голові шкребла підступна думка, наказати Альдеру “підслухати” про що говорять син та мати, але я все ж проганяла її геть. Це неввічливо, та й до того ж Альдер досі не міг повноцінно розмовляти. Поклавши руку на серце, саме через другу причину я і відмовлялась від ідеї підслухати. 

— Щось я так і не зрозуміла, — Руарі сперлась на лікті на стіл і нахмурила брови. — Тобто цього року ритуал Пробудження проводитимете ви?

— Ні, не я, — похитав Орел головою. — Я та Райвен лише займаємось підготовкою. 

Руарі скривилась.

— Тоді Роуен? 

— Спершу планувалось так, але тепер… — Орел розвів руками і важко зітхнув. — Можливо, сама королева візьме на себе обов’язок цьогоріч. Поки що, я не в курсі.

Якщо мене хтось спитав би, коли ми перейшли до обговорення святкувань різних подій, я мабуть не змогла б відповісти. Ось принц залицявся ніби-то до Софі, а ось — я сперечаюсь з ним з приводу доречності використання амброзії в лікувальних зіллях. А слідом — Руарі та Софі сміються та кривляються, згадуючи пологи Ронди. Можливо, через хвилювання я надто часто заглиблювалась у свої думки?

Софі, яка вже помітно розслабилась за час нашої бесіди, постукувала пальцями по стільниці.

— Якщо мені не зраджує пам’ять, — мовила вона, — то минулі роки ритуалу Пробудження приділялось менше уваги. Принаймні, я не помічала пишних торжеств та святкувань.

Я закивала, підтверджуючи слова подруги. 

— Тоді у нас трьох проблеми з пам’яттю, — пирснула Руарі, ляснувши долонею по столі, чим змусила мене здригнутись.

— Припини так роботи, — закотила очі я.  — Ти зробиш мене заїкою.

— Вибач, забула. Постараюсь більше тебе не лякати, — хихикнула нага і додала, —  сьогодні.

— І на тому красно дякую, — скорчила я морду, тихо засміялась і похитала головою. — Але повернемося до наших баранів, тобто до святкувань. Раніше дійсно не проводилось все аж так пишно. Що змінилось?

Орел відпив ковток елю, який нещодавно принесла Арбеллі. Витер рот серветкою і з серйозним виразом обличчя поглянув на мене.

— Раніше в пишних святкуваннях не було нагальної потреби. Король проводив ритуал тихо, за участю знаті в Лотірґені, і окремо за участю калдарівйської знаті, відповідно, в Калдарії. Тепер же, після падіння стіни, нам треба об’єднувати обидва королівства, щоб “здружити” і одних, і інших. Найкращий спосіб — спільне свято.

Руарі гмикнула.

— Типу, ви хочете всім сказати: дивіться, ви — однакові?

— Саме так, — кивнув Орел, ніби не помічаючи саркастичного тону наги. 

Я задумалась над цим. А й справді, хороша ідея. Що може найкраще об’єднати драгорта та хлібороба, котолюдей і кравців, гномів та ковалів? Лише веселощі, сміх, пісні та танці. За кружкою елю чи за плетінням стрічок для вінків вони справді зможуть відчути себе на одному рівні. Саме це я помічала тут, в Альдері, після того, як люди також змогли ходити сюди. 

Не було місця ніяковості, коли за одним столом сидить два чоловіки чи дві жінки, незалежно якої раси, і діляться наболілим або ж регочуть від витівок когось за сусіднім столиком. 

— Ну щасти вам, — знов пирснула Руарі.

Я з нею не погодилась.

— А мені здається, що шанс є. Великий доволі шанс.

— Ти жартуєш? — вона вигнула брови.

— Ні, — похитала я головою. Орел широко усміхнувся, здається, він був радий підтримці. — Згадай, як легко калдарійці прийняли Софі.

— Я тоді пологи приймала, взагалі-то, — нагадала подруга, теж скептично налаштована, як і нага. — Всі були налякані, не знали що робити, я сприймалась ними як рятувальниця. Вони, до речі, досі так мене кличуть.

— То й що? — вперлась я, склавши руки на грудях і відкинувшись на спинку стільця. — Це все ще показник. А ще погляньте на взаємодію людей та калдарійців в Альдері. Лише спочатку було трохи важко, а зараз вони і не помічають відмінностей.

Руарі розпливлась в єхидній усмішці.

— Це тому, що вони тебе бояться і Райвена. А за межами таверни ситуація не така вже мирна та люб’язна.

— Тому нам і потрібне свято, — втрутився Орел. — Така собі атмосфера Альдеру в масштабах обох королівств.

— Як на мене, ідея не… 

Відповідь Руарі перервав легкий звук, схожий на дзеленчання дзвіночка. Це Альдер сповіщав нас, що розмова Райвена та королеви Маргарет завершена, і що мене та Орела просять повернутись назад до господарського крила.

— Вибачте, дівчата, — я встала, поправивши сукню, — але нам з принцом Орелом треба йти. Не знаю, чи варто вам і чекати тут.

— Проганяєш нас? — Софі надула губи. — Оце так гостинність.

— О, припини, — хихикнула я, кинувши в неї серветку. — Я не мала на увазі нічого подібного!

— Виганяє нас, — Руарі змахнула невидиму сльозу. — На двір, як бродячих псів. Без їжі, без грошей, під дощ.

Я закотила очі.

— Взагалі їй нас не шкода, — вторила Софі, шморгнувши носом, ніби справді ридала. — Нам доведеться жебракувати!

— І голодувати, — так само шморгала Руарі.

— Якби тут не було принца Орела, я б вам відповіла, акторки ви, — ляснула я Руарі по плечу і гордо піднявши підборіддя вийшла. 

Позаду чувся сміх дівчат і голос Орела, який дякував за приємну компанію, а також нагадував Софі, що він чекає не дочекається послухати її гру на лютні.