Розділ 17

Я ледь не вдавилася чаєм, спостерігаючи, як щоки Софі знову заливає жар. Руарі позаду Орела драматично закрила очі долонею, ніби не в силах витримати цю сцену. Я приглушено хихикнула, ледве стримуючи регіт.

Орел, нарешті, відвів Софі до столу й галантно допоміг їй сісти на стілець поруч із собою, кинувши на неї ще одну теплу посмішку. Вона опустила погляд, зосереджено розглядаючи візерунки на скатертині, наче вони могли врятувати її від збентеження.

Руарі, важко зітхнувши, опустилася на стілець біля мене, схрестивши руки на грудях. Її вигляд ясно свідчив, що вона готова скептично спостерігати за цією виставою ще довго.

Я нахилилася до неї й пошепки запитала, поки Орел і Софі були зайняті одне одним:

— Як гадаєш, уже час шити сукню на весілля?

Руарі ледь чутно хмикнула й відповіла, не повертаючи голови:

— Судячи з того, як Софі тане, сукня повинна була бути готова на вчора.

Кімната ніби враз наповнилася життям і світлом: замість тягучої тиші й тяжких спогадів у повітрі залунали стримані смішки Руарі, сором’язливе бурмотіння Софі та м’яке, невимушене кокетство Орела. 

Я кинула погляд на Руарі: вона вся світилася азартом, як мисливиця, що дочекалась нарешті ідеального моменту для удару. В її очах спалахнули пустотливі вогники: в голові наги вже певно дозрів план помсти Софі за ті глузування про генерала Найдрійського. І цього разу привід був значно цікавіший, ніж той, що був тоді у нас. У її хитруватій посмішці чітко читалося передчуття насолоди від майбутньої розправи, а легке звуження зміїних зіниць свідчило про те, що спектакль вона готує незабутній.

Руарі і мене іноді підшпинювала, особливо в моменти, коли заставала нас з Райвеном під час обіймів, любощів чи поцілунків. А от Софі, ось таку розгублену, збентежену та бурмочучу щось нерозбірливе, вона бачила вперше. Відверто сказати, я також. 

Зазвичай зібрана та впевнена в собі Софі зараз виглядала напрочуд кумедно, хоч і по–своєму мило. Певно, принц Орел аж надто припав їй до душі, що вона нітилася від його уваги і танула під поглядом блакитних очей. А її мрійлива натура, я готова закластися на Альдер, вже малювала сцену весілля.

Арбеллі, яка мабуть, і була тією самою “пташкою”, що сповістила Руарі про візит монаршої родини, постукала у двері і увійшла до кімнатки, тримаючи в руках ще одну тацю, наповнену апетитними стравами. Її погляд, швидкий і дещо винуватий, ковзнув у мій бік. Я відповіла їй теплою усмішкою й ледь помітним кивком, ніби кажучи: “Все добре”. Зрештою, вона не зробила нічого поганого.

На столі з’явилися дві нові тарілки, що додали затишку до нашої імпровізованої трапези. На одній красувалися легкі закуски: тонко нарізані овочі, золотисті шматочки сиру й ніжні паштети, розкладені з вишуканою акуратністю. На іншій — щедре м’ясне асорті, явно призначене для Руарі, адже Арбеллі, з ледь помітною посмішкою, підсунула цю тарілку ближче до неї. Крім того, вона принесла ще одне горнятко для Софі, наповнене ароматним чаєм, і міцний кухоль із загадковим напоєм для наги. Руарі, чиї очі зазвичай горіли войовничим вогнем, цього разу глянула на Арбеллі з неймовірно щирою вдячністю, що межувала зі справжнім обожнюванням та благоговінням. 

Залишивши тарілки на столі, Арбеллі тихо вислизнула з кімнати, зачинивши за собою двері.

Орел, як і належить галантному кавалеру, усміхнувся Софі:

— Пані, бажаєте щось до чаю? Печиво, медовий коржик? Чи ви віддаєте перевагу шматочку хліба з паштетом або сиром?

— Я… е-е… мабуть, печиво, — ледь чутно пробурмотіла вона. Її щоки знову спалахнули, — хоча здавалося, куди ще більше?! — а рука, що потягнулася за печивом, зрадницьки здригнулася, ледь не перекинувши тарілку.

Орел, помітивши збентеження Софі, обережно підсунув тарілку ближче до неї, полегшуючи дівчині  завдання, і додав з невимушеною теплотою:

— Чудовий вибір, пані. Я теж, перед вашим приходом, обрав саме його.

Руарі, що сиділа поряд, голоснійше, ніж варто було, пирснула, ледь стримуючи сміх. Вона відкусила шматок м’яса з тарілки, яку Арбеллі так люб’язно для неї приготувала, і, жуючи, нахилилася до мене, прикриваючи рот рукою, і прошепотіла так, щоб ніхто більше не почув:

— Якщо він і далі так заливатиме, Софі розтане в калюжу прямо тут. Може, нам варто принести відро?

— Тоді вже і ганчірку, — пошепки відповіла я, також прикриваючи рот рукою і намагаючись не засміятись, — бо калюжа буде добряча.