16.5

Орел глянув на мене підібгавши губи у збентеженні, наче вибачаючись, що розповів про це.

— Нейрі, він змінився, — м’яко поклав він руку поверх моєї. — Після того, як зустрів тебе, Райвен став більш стриманий, відповідальний… зрілий, я б сказав. До того ж, якщо покласти руку на серце, то Райвен неодноразово в дитинстві жалівся батькам на Роуена, що той його зачіпає, смикає або обманює. На жаль, ніхто досі не знає, чи то була правда, чи дитяче перебільшення. 

Я замислилась над словами Орела. Картина минулого поступово складалася докупи. Кожен із братів мав свою правду, свій біль, свої упередження та темні сторони. Колись Руарі сказала, що Райвен самозакоханий ідіот, який вважає, що світ має крутитись навколо нього. Я тоді думала, що вона просто перебільшує, бо їй сам Райвен не до вподоби. Але тепер я  замислилась: а що, якщо вона не перебільшувала? Що, якщо Райвен, мій Райвен, насправді такий і є? 

Я труснула головою, відганяючи дурні думки. “Нейрі, та що з тобою?!” — ляснула подумки сама себе. Було і було, та чи я безгрішна? Чи Софі можливо ніколи не поводила себе, як грубіянка? Поводила, особливо коли нам було років по п’ятнадцять – сімнадцять. Руарі досі така, просто їй відповісти бояться, тому ні бійок, ні особливих сварок ні з ким в неї не траплялось. 

То яка різниця, який колись був Райвен? Зараз же він інший! Інший же, чи не так?

— Припини, це неввічливо! — почувся голос Софі за дверима і якийсь шурхіт, наче там хтось боровся.

— Плювала я на ввічливість! — у відповідь пролунав голос Руарі. — Вже один принц наробив справ, не довіряю я цій сімейкі. Пусти, кажу!

Двері розчахнулись, майже вдарившись об стіну, і на порозі з’явились дві мої подружки. Софі тримала нагу за лікоть, вочевидь, намагаючись відтягти її подалі, в той час, як сама Руарі войовниче тримала руку на рукоятці меча. Дякувати Всевишнім, він хоча б досі лишався в піхвах!

— Мені тут пташка нащебетала про візит королівської родини, — шиплячі нотки прорізались в голосі наги. — Я зайшла привітатись.

— Дуже “ввічливо” ти вітаєшся, — буркнула Софі, підібгавши губи і схрестивши руки на грудях.

— Як вмію так і вітаюсь, — огризнулась Руарі, проходячи в кімнату.

— Леді Руарі, давно не бачились.

Орел встав, з усмішкою на губах, наче це не його підозрювали у чомусь поганому. Він вклонився, взявши руку наги і збирався поцілувати, та тільки та відсмикнула її, демонстративно пирхнувши.

— Вже не леді, Ваша високосте, і ви повинні про це знати.

— Як скажете, — миролюбно кивнув Орел. — І все ж, радий вас бачити. 

— Навзаєм.

Тон Руарі був точно далекий від взаємності. Я закотила очі. Про вовка промовка вийшла, еге ж?

Орел, ніби лише зараз помітивши Софі, повільно перевів на неї погляд. У його очах промайнув легкий спалах цікавості, а кутики губ ледь помітно здійнялися в теплій, грайливій посмішці. Він злегка нахилив голову, наче в знак поваги, і зробив неквапливий крок до неї.

— А вас, якщо не помиляюся, звати Софі? — його голос був м’яким, з оксамитовою ноткою (певно в них це родинне), що звучала щиро й без тіні зверхності.

Софі від несподіванки злегка зблідла, розгублено кліпнула, а її щоки вмить спалахнули ніжним рум’янцем. Вона явно не була готова до того, що молодший принц не лише помітить її, а й заговорить так відкрито й привітно.

— Т-так, Ваша Високосте, саме так, — тихо відповіла вона, намагаючись зробити реверанс, але її рухи видалися дещо незграбними.

Руарі, що стояла трохи осторонь, кинула на мене швидкий погляд поверх плеча Орела. Її губи скривилися в ледь помітній гримасі, що імітувала манірність Софі. Я притисла долоню до вуст, стримуючи смішок. Руарі театрально звела очі до стелі, її вираз красномовно промовляв: «Ох, і це тільки початок!»

Орел, здається, не збирався відступати. 

— Пригадую, ми бачилися лише мимохідь, і я, на свій сором, не мав нагоди познайомитися з вами ближче. Сподіваюся, ви дозволите мені виправити цю помилку? 

Його посмішка була такою щирою й чарівною, що Софі остаточно розгубилася. Вона лише невпевнено кивнула, бурмочучи щось нерозбірливе.

— Чудово, я радий, — відповів Орел із легкою радістю в голосі. — Можливо, ми зможемо поговорити за горнятком чаю, який так люб’язно принесла Арбеллі?

Він жестом запросив Софі до столу. Вона зробила крок, але, заплутавшись у подолі сукні, ледь не втратила рівновагу. Орел миттю простягнув руку, підтримавши її за лікоть.

— Обережніше, Софі, — тихо промовив він. І звучало це аж надто... інтимно. — Я б не хотів, щоб ви постраждали.