16.3

Я швидко перетнула залу, де гуділи розмови і сміх наших гостей. Тортун, як завжди, метушився біля стійки, якщо не готуючи напої, то протираючи кухлі.

— Моя пані, — він одразу помітив мене. — Все добре?

Гротек знервовано настовбурчив пір’я. Візит монаршої родини хвилював його не менше, ніж мене. 

— Не турбуйся, нічого катастрофічного. Сподіваюсь, — буркнула я собі під носа, а тоді голосніше додала: — Попроси Арбеллі, будь ласка, зробити два трав’яні чаї та зібрати таріль солодких смаколиків. Може, булочок або медових коржиків.

Тортун нахилився ближче, його брови злегка піднялися.

— Це для… — він не договорив, цокнувши клювом, але я одразу зрозуміла, про кого йдеться.

— Це для принца Орела, — підтвердила я, тримаючи його погляд.

Гротек тільки закивав, його пір’я злегка розправилося, але напруга в позі залишилася.

— Зробимо все в найкращому вигляді, пані, — відповів Тортун, його голос звучав упевнено, а руки вже рухалися до полиці з глиняними горнятками.

— Дякую. Ми в третій кімнатці, — додала я, кидаючи останній погляд на залу, перш ніж повернутися до Орела.

Він все ще стояв біля вікна, задумливо вдивляючись у дворик, де досі накрапав дрібний дощ. 

— Тортун уже готує чай, — сказала я, зачиняючи за собою двері. — І смаколики. 

Молодший Дра’Зір озирнувся.

— Я чув від Райвена, що у вас і меню розширилось. З моменту, як ти стала Господаркою, Альдер змінюється лише на краще. Треба, мабуть, частіше сюди навідуватись. Не відриватись від народу, так би мовити. 

— Ми завжди раді гостям, — усміхнулась я. — Які звісно, не намагаються когось скривдити.

Орел важко зітхнув, відійшов від вікна, опустився на софу, обтягнуту грубим полотном із ледь помітним візерунком трав, і провів рукою по обличчю, наче стираючи невидимий піт.

— Знаєш, Нейрі, я б волів не розуміти твого натяку, але на жаль… Те, що зробив Роуен не вкладається в голові. І повір мені, як молодший брат і одвічний миротворець між ним та Райвеном, вперше не знаю, що робити. Скільки себе пам’ятаю, Роуен вважав Райвена суперником. Не допомагало його переконати ніщо: ні те, що батько назначив Роуена кронпринцем і спадкоємцем, ані те, що сам Райвен неодноразово демонстрував байдужість до королівських справ. Я бачив, як вони сварилися ще дітьми через дурниці: через те, хто швидше добіжить до саду або хто більше разів потрапить закляттям у мішень. Але тоді це було… невинно. А тепер? — Орел похитав головою, його брови зійшлися на переніссі, а губи стислися в тонку лінію. — Я не можу ніяк зрозуміти: коли вони перетнули межу між братерським суперництвом і майже війною двох запеклих ворогів?

Я стиснула край сукні, відчуваючи, як пальці мимоволі зминають грубу тканину. У грудях закололо, наче хтось встромив тонку голку прямо в серце. Спогади про той день у маєтку спалахнули в пам’яті: лють у очах Роуена, його звинувачення, що падали, наче каміння, магія, що вирувала в повітрі, тріск меблів і крики. А ще — Райвен, який загороджував мене собою, готовий битися до останнього. Я відвела погляд до вікна, де дощ тихо стукав по склу, залишаючи блискучі краплі, що повільно стікали вниз.

— Це моя провина, — майже прошепотіла я, — що все так сталось. Якби я тоді не увірвалась в життя Райвена…

— То вони б знайшли інший привід, — перебив мене Орел, і я, здивовано вигнувши брови, повернулась до нього. — Як би всім не хотілось звинуватити тебе, але причина не ти, Нейрі. Ти стала приводом, але почалося все далеко не з тебе. 

— Тоді з чого?

Орел відкрив рота, щоб відповісти, але саме в цей момент в двері постукали.

— Так–так, заходьте, — сказала я.

Двері скрипнули і на порозі з’явилась Арбеллі. Вона тримала дерев’яну тацю, на якій стояв пузатий глиняний чайник, від якого віяло теплом і тонким ароматом трав, та два глиняні горнятка з різьбленими візерунками, що нагадували плетіння виноградної лози. 

Слідом за Арбеллі пливла таріль з кількома видами солодких смаколиків: медові коржики, булочки з ягідною начинкою, печиво з горіхами та кілька пухких пампушок, политих зверху шоколадом.

— Дякую, Арбеллі, — сказала я, посміхаючись їй, хоча усмішка вийшла трохи напруженою. 

Вона кивнула та залишила тацю і таріль на столі. Її очі промайнули по кімнатці, ніби перевіряючи, чи все в порядку, а потім вона тихо вийшла, зачинивши за собою двері.