16.2

У кімнаті повисла незручна пауза, важка, гнітюча. Краплі дощу тихо стукали по склу, відмірюючи секунди мовчання. Райвен сидів, стиснувши губи, його пальці нервово постукували по стільниці. Я відчувала, як напруга навколо густішає, наче туман, що повільно заповнює простір. Королева дивилася кудись у далечінь, її руки, складені на колінах, ледь помітно тремтіли — чи то від утоми, чи від болю, який вона так старанно приховувала.

Нарешті я не витримала й порушила тишу, обережно, ніби ступаючи по тонкому льоду:

— Як себе почуває Його величність?

Королева повільно перевела погляд на мене, і в її очах промайнула тінь вдячності за зміну теми. Вона злегка випрямилася, намагаючись зібрати себе докупи, і відповіла тихим, але чітким голосом:

— Його величність... тримається. Він досі не прийшов до тями, але цілителі роблять все можливе, щоб допомогти йому.

Я кивнула з розумінням. Але інколи ловила себе на думці, що ми всі ховаємо голови в пісок, не хочемо визнавати очевидних речей. Скільки вже пройшло з моменту, як короля скувала невідома хвороба? Отож і воно, що багато, а цілителі досі не наблизились навіть до виявлення причини, що вклала Його величність у ліжко та в безпам'ятство. 

— А як там мій любий братик? — уїдливо протягнув Райвен, і в мене виникло бажання стукнути його. 

Ну що за впертюх?! Треба йому оце зараз було вставити це питання?

Повітря знов забриніло від напруги.

— А от про це я і прийшла поговорити, — королева спохмурніла. Її гарне обличчя посіріло, брови нахмурились. А потім вона перевела погляд на мене. — Вибач, Нейрі, не могла б ти залишити нас? 

Я здивовано глянула на неї, але кивнула. Вклонившись, рушила до дверей, відчуваючи на собі важкий погляд Райвена. Його пальці перестали постукувати по стільниці, але я знала, що він кипить.

Коли я вже взялася за ручку дверей, королева раптом додала, її голос став ще тихішим, але твердішим:

— Ти теж, Ореле. Нам з Райвеном треба поговорити наодинці.

Важко було сказати, чи знав він про плани матері, але я б ризикнула поставити, що ні. В очах Орела промайнула ледь помітна тінь здивування, змішана з невдоволенням. Проте він не сперечався, лише коротко кивнув і рушив слідом за мною.

Ми вийшли, зачинивши за собою двері і завмерли незручно одне навпроти одного. 

— Що ж, — сказав він, і його голос, глибокий і злегка хрипкий, прозвучав майже безтурботно, — пригостиш мене чимось? І, привіт, бо я так і не привітався. Неввічливо вийшло.

Я не змогла стримати нервовий смішок, який вирвався з рота, наче повітря з пробитого бурдюка. Напруга в грудях трохи відступила, плечі розслабилися.

— Привіт, — я жестом запросила його слідувати зі мною. — Не переймайся, останнім часом тут всім не до реверансів. 

Орел пирснув.

— В палаці не краще. Можливо навіть гірше.

— Що трапилось з Роуеном, ти ж знаєш, правда? Що тоді відбулося в Райвеновому маєтку? Він… нічого не розповідає мені про той день.

Орел важко зітхнув, провів рукою по своєму світлому волоссю, зібраному в звичний елегантний хвіст, який, попри хаос останніх подій, залишався бездоганним, наче Орел навіть у бурю зберігав свою вишуканість. Його пальці затрималися на потилиці, а потім опустилися, коли він похитав головою.

— Якби ж я знав… Я був у Райвена напередодні вночі, ми обговорювали свято Пробудження. Знаєш, ритуали, плани, гості, як усе організувати, щоб не осоромитися на все королівство. Але потім прилетіла ти, Райвен сказав мені повернутись в палац. Ну я і повернувся. А потім все це…

І знову мовчання. Пальці мимоволі стиснули край сукні, зминаючи грубу тканину, ніби це могло втримати хаос думок, що вирував у голові.

Ми підійшли до однієї з окремих кімнаток, які з’явилися в Альдері на прохання Райвена. Тоді, кілька місяців тому, сидячи за столом у нашій спальні, він недбало кинув: “Гості іноді хочуть усамітнитися, Нейрі. Але не в спальні. Треба щось просте, але затишне”. І от після тих його слів у таверні виросли чотири такі зали. 

Вони були невеликі, без зайвого оздоблення чи помпезності, фактично, копія головної зали. Кімнатка розрахована на невелику групу осіб, не більше п’яти, а відповідно і стільців тут було лише п’ять, підсунутих до круглого столу в центрі. 

— Нічого собі, — вражено хмикнув Орел, — а ви тут все оновлюєте і оновлюєте. Раніше ж цих кімнат не було?

Я похитала головою, усміхнувшись. В грудях розливалось тепло від гордості за наші старання.

— Ні, раніше не було. 

— Але ж як зручно, — Орел пройшов до єдиного вікна в кімнаті.

— Це була ідея Райвена, — м’яко усміхнулась я. — Почекай тут, я скажу Тортуну щоб приніс нам щось. Ти що будеш?

Орел, який саме розглядав вид із вікна, відсмикнувши вбік зелену важку штору, озирнувся.

— Чай на травах і щось солодке до нього, будь ласка.

Кивнувши, я вийшла.