16.1

Ми вийшли з кухні в зал, де майже одразу після цього відчинились двері і в таверну увійшла сама королева Маргарет. 

Тортун та Арбеллі, які стояли за барною стійкою та розмовляли, вмить настовбурчили пір’я від хвилювання і вклонились. Поодинокі гості, що зрання сиділи за столами також послідували прикладу. 

Я присіла в реверансі, нервов глитнувши і не піднімаючи очей на Її Величність. Зате Райвен здавалося стояв розслаблено. Втім, мені гадалося, що це “розслаблено” лише напускне. 

Королева Маргарет ступила вперед, її погляд м’яко ковзнув по залу, перш ніж зупинитися на синові. На мить її очі звузилися, коли вони затрималися на його лівій руці, де через перебинтовану пов’язку помітно виділялася відсутність двох пальців. Губи жінкки ледь здригнулися, а в погляді промайнула тінь болю, швидко прихована за вишколеною стриманістю. Вона знала про травму, але бачити на власні очі, здається, було для неї новим ударом. Проте королева не сказала ані слова, лише злегка стиснула складені перед собою руки.

— Мамо, — кивнув Райвен, його голос звучав рівно, з легкою ноткою гумору, — що привело вас сюди? Бажаєте скуштувати нашого елю чи, може, гострої страви?

— Вітаю, сину, — відповіла королева, її тон був теплим, проте з відтінком офіційності. Вона ступила ближче, і слідом за нею в таверну увійшов Орел. Його обличчя, зазвичай відкрите й привітне, тепер затьмарював співчутливий вираз. Погляд молодшого брата, як і раніше їхньої матері, також впав на забинтовану руку Райвена, і його брови ледь помітно здійнялися. Він швидко відвів очі, але я встигла помітити, як  пальці Орела стиснулись в кулак.

Райвен закотив очі. Я штурхнула його ліктем в бік, щоб він припинив поводитись як підліток. 

— Прошу, Ваша Величносте, — я махнула рукою в бік дверей, — думаю в господарському крилі вам буде зручніше.

Отримавши її кивок, як згоду, я пішла першою, ведучи гостей в наші з Райвеном кімнати. Руки тремтіли. От тобі і ранок, от тобі і звичний порядок. Райвен мав рацію — зурочили! Я мала сумніви, що королева прийшла особисто лише щоб провідати сина. Хоча, малесенька іскра надії все ж поселилась всередині. 

Ну а раптом?

Ми йшли в тишині. Шлях здавався до дразда довгим. Я не озиралась, щоб пересвідчитись чи вони йдуть за мною. Та і навіщо, коли я чула кроки позаду. 

І ось — ми тут. Я увійшла всередину останньою, зачиняючи за собою двері та намагаючись глибоко дихати, щоб хоч трохи заспокоїти шалене серцебиття.

Королева Маргарет вже влаштувалася в затишному кріслі біля каміна, в якому весело тріщали дрова, кидаючи на стіни кімнати м’яке золотаве світло. Її постава була гордовитою, спокійною, але водночас напруженою. Певно на нас очікувала складна розмова. Темна оксамитова сукня королеви м’яко спадала до підлоги, а тонкі пальці спокійно лежали на підлокітниках крісла.

Поряд, у тіні за її спиною, стояв Орел – мовчазний, зібраний, з руками, зімкнутими за спиною. 

Райвен тим часом сидів на краю великого дубового столу, що стояв навпроти каміна. Його поза здавалася недбалою, навіть зухвалою — ноги звисали, одна рука сперлася об край столу. З вигляду — повна байдужість, мовляв, усе це йому не цікаво. Але напружені плечі, зведені брови та стиснуті вуста виказували протилежне.

— Я слухаю, мамо, — нарешті промовив він. Голос прозвучав різко, навіть різкіше, ніж, здається, він сам збирався. Слово "мамо" прозвучало з ноткою образи й гіркої іронії.

Королева глянула на нього так, як дивляться матері, коли бачать, що їхня доросла дитина поводиться як малолітній упертюх. Її погляд був суворий, погляд владної жінки, яка звикла до дисципліни й поваги, але за якою ховалась глибока тривога і справжнє материнське занепокоєння.

— Рада бачити, що тобі вже краще, сину, — нарешті відповіла вона. Її голос, попри суворість погляду, звучав напрочуд м’яко, майже ніжно. — Дуже шкода, що я отримувала листи про твоє самопочуття не від тебе, а від твоєї дружини.

Після цих слів Райвен різко повернув голову до мене, його погляд був сповнений подиву, навіть легкого осуду. Його брови злетіли догори, ніби він не міг повірити, що я зробила це без попередження.

Я ж відвела очі, дивлячись у вікно, за яким саме йшов дощ — дрібний, тужливий, наче сам небосхил переживав нашу розмову. Віконне скло вкрилося дрібними краплинами, за якими можна було ховати власні емоції. Я зробила вигляд, ніби уважно роздивляюся щось за вікном, хоча в голові крутилося одне: я дійсно мала сказати йому. Та на той момент це здавалося неважливим — головне, щоб мати знала, що її син живий.

Перший лист я написала у пориві емоцій — після довгих днів страху та невідомості. Королева відповіла несподівано тепло, і з того моменту ми почали листування. Вона не просила багато — лише кілька слів про стан сина. Я відповідала лаконічно, але щиро: що він дихає, що стає на ноги, що вже сердиться на всіх довкола, отже, йде на поправку.

— Я думав, тебе більше цікавить Роуен, — нарешті озвався Райвен, нахмурившись і відвівши погляд. Його голос звучав глухо, ображено. Було незрозуміло, на кого саме він сердиться: на мене, що не сказала йому про листи, чи на матір, яка, як він гадав, віддає перевагу брату.

— Ти чудово знаєш, що я люблю всіх своїх синів, — голос королеви залишався рівним, але в ньому звучало втомлене благання. Вона підвела очі до стелі, зітхнула й закінчила з сумом: — Припиніть нарешті ворогувати між собою, ви мені серце розбиваєте.