Розділ 16

— Пані, у нас закінчується в’ялене м’ясо гарпій, мариновані вуха вепрів і корлунці.

Я сиділа на кухні, записуючи все, про що казала Арбеллі. На кухні таверни пахло свіжою випічкою, пряними травами й ароматами різних страв, що готувались до вечора. За вікном шумів вітер, гойдаючи гілки старої яблуні, листя якої тихенько постукувало по склу.

Арбеллі стояла біля печі. Її руки були в борошні, а на обличчі читалась тривога.

— З м’ясом гарпії доведеться почекати, — не відриваючи погляду від амбарної книги відповіла я, занотовуючи цифри й підраховуючи, чи вистачить нам припасів хоча б до кінця місяця. — Зараз саме період гніздування, і, відповідно, полювання заборонено. Замінимо його на м’ясо оленів.

Арбеллі зітхнула і обернулась до мене.

— Корлунців також не буде? — в її голосі пролунала ледь помітна паніка.

— Не сезон, — я закрила книгу і потягнулась до чашки з ароматним трав'яним чаєм, який давно встиг вистигнути. Пальці торкнулись теплої глиняної поверхні, зігріваючи холодні долоні. — Але це не критично. Можемо запропонувати гостям щось інше.

Райвен, який до цього моменту мовчки сидів біля вогнища, поїдаючи тушковане рагу, яке Арбеллі приготувала спеціально для нього, подав голос:

— Можна замовити у деяких фермерів на півдні Калдарії. Біля моря завжди тепліше, тож ягоди дозрівають швидше. До того ж, там часто вирощують різні фрукти, овочі й ягоди в теплицях.

Я поглянула на нього, покусуючи губи й роздумуючи над почутим. Корлунці справді користувалися великим попитом. Ці маленькі зелені ягоди мали чудову властивість відновлювати сили, знімати втому й додавати бадьорості після довгих подорожей чи важких ночей, тому гості таверни готові були платити за них чимало. 

— А ціна? — я мимоволі нахмурила брови, подумки перебираючи варіанти. Корлунці коштували дорого навіть в сезон, а взимку їх ціна злітала до небес.

— Ціна буде відповідною, — Райвен спокійно підніс ложку до рота, не відводячи погляду від мене. В його очах промайнув ледь помітний вогник насмішки, немовби він чекав моєї реакції.

Я зітхнула, втомлено відкинувшись на спинку стільця. Витрати зростали з кожним днем, а я не могла дозволити собі розкидатися грошима направо і наліво. Особливо, враховуючи нещодавні події і скільки запасів було з’їдено задарма. 

Ні, звісно я не шкодувала, але тепер треба було викручуватись.

— Мм, — Райвен, ніби спеціально розтягуючи інтригу, прожував шматочок м’яса й продовжив: — Чув, що там є один фермер, який полюбляє калдарійський ель. Ми могли б запропонувати йому кілька бочок в обмін на ягоди.

Він хитро поглянув на мене з-під вій, наче заздалегідь знаючи мою відповідь. Я замислилась. Ель в таверні був завжди, до того ж, останнім часом Тортун запропонував нам самостійно його варити, що могло б збільшити його цінність і справити враження на фермера. Але чи встигнемо ми приготувати достатньо продукції за короткий термін?

— На скільки ще вистачить ягід? — обернулась я до Арбеллі.

Жінка задумалась, піднімаючи погляд до стелі, ніби могла там побачити відповідь.

— На кілька днів, можливо, тиждень, моя пані, якщо дуже заощаджувати.

Я закусила губу, відчуваючи, як рішення повільно визріває в голові. Відмовлятися від корлунців було невигідно. Та й пропозиція Райвена мала сенс.

— Добре, — нарешті кивнула я, зітхаючи. — Арбеллі, попроси Тортуна почати варити ель якомога швидше. Я напишу фермерові, спробуємо домовитись на обмін.

— Розумію, пані, — усміхнулась жінка, явно полегшено видихнувши, і швидко зникла за дверима.

Райвен поставив вже порожню тарілку на стіл і підійшов до мене. Його руки миттю ковзнули по моїм плечам в той час, як його губи опустились на мою шию. Ніжний дотик викликав приємні мурашки на тілі.

— Як в старі добрі часи, еге ж? — майже пошепки видихнув він, потираючись носом об мою щоку.

— Після всього, що сталося, просто працювати на благо Альдеру здається вершиною щастя, — кивнула я, поклавши долоні поверх його рук. — Як ти себе почуваєш? 

— Як молодий жеребець! — вигукнув він, а слідом по–друному заіржав.

— Дурень, — хихикнула я.

Райвен лише задоволено посміхнувся у відповідь. Його очі блиснули веселими іскорками, а погляд ковзнув моїм обличчям, зупинившись на губах.

— Зате твій дурень, — він нахилився ближче. Його голос став тихим, майже мурчанням. — Можливо, я заслуговую маленьку нагороду за допомогу?

— Ммм…Можливо.

Райвен наблизився ще, торкаючись моїх губ своїми. Це був короткий, майже невловимий дотик. Потім ще один, і ще, і ще.

— Мені здається, ми давно вже не проводили ранки ось так, — шепотів він між поцілунками. 

— Це точно. Сподіваюсь, більше ніяких пригод не намічається, — кивнула я і вже збиралась поглибити поцілунок, коли в голові виник знервований голос Альдеру.

“Йдуть! Гості йдуть!” 

Важко зітхнувши, я відсторонилась від Райвена. Він розгублено кліпнув і вигнув питально брову.

— Хтось прийшов, — відповіла я і встала зі стільця.

— Зурочили, — буркнув чоловік, поправляючи одяг, наче до цього той був розхристаний. Але ж ні, все як було ідеально, так і залишилось. — Хто хоч прийшов?

— Зараз і дізнаємось.