15.1

Я різко розплющила очі і цього разу — в реальності. Серце калатало, все тіло вкрилося потом, наче справді весь цей час бігала. Дихання було уривчасте, важке, руки та ноги тремтіли. 

Повернувши голову, побачила маківку Райвена. Він все ще міцно спав під впливом лікувального зілля. І добре, бо хвилювати його зайвий раз не хотілося.

Я сіла, звісивши ноги з ліжка, торкнувшись босими ступнями м’якого килиму біля ляжка. Спати вже не хотілося. 

Злегка хитаючись, встала, підійшла до вікна та поклала руки на нього. Холодне скло приємно остудило долоні. Ліс спав, огорнутий передсвітанковим туманом, мов ковдрою. Сосни стояли нерухомо, їхні верхівки губилися в сивій імлі. 

— Дякую, — прошепотіла я.

Не знаю, чи почув мене Дух лісу, чи ні, але над найвищою сосною на мить зажеврів вогник, схожий на зірку, що яскраво палахкотіла на небі. 

Легка посмішка торкнулася губ. Нічний кошмар залишився позаду, а реальність була переді мною — в прохолодному склі, в тихому потріскуванні вогню в каміні, в шершавому дереві підвіконня, в сопінні Райвена. 

“Відкиньте страхи та сумніви..”

Сказати легше, ніж зробити, але я прийняла цю пораду. Кинувши ще один погляд на ліс, помилувавшись першими променями світанку, я пішла до ванної. 

Тепла вода змила залишки напруги після поганого сну. Змила не тільки піт і липкість кошмару, а й тривогу, яка досі свербіла десь між лопаток. А також допомогла впорядкувати думки, що після сну ще якийсь час бігали, мов сполохані таргани.

Твердо вирішивши розповісти Райвенові про тодішню розмову з королевою, я взялася чепуритися перед новим днем. Розчесала волосся, заплела тугу косу, перев’язавши її блакитною стрічкою. Сьогодні я планувала знову попрацювати в залі, щоб руки, а надто голова, були зайняті роботою, не химерними образами та думками.

Коли я вийшла з ванної кімнати і підійшла до шафи, щоб взяти робочу сукню, Райвен поворухнувся, розбуджений тихим шурхотом тканини і легким скреготом дверцят. 

— Мишеня, котра година? — його голос звучав тихо, злегка хрипко після довгого сну, і ця хрипкість розлилась по моєму тілу теплою хвилею, викликаючи легке тремтіння.

Я повернула голову. Райвен лежав на боці, трохи розпатланий, зі слідами від подушки на щоці, мружився, намагаючись сфокусувати погляд. 

— Ще рано, — усміхнулась я, поклавши сукню на крісло, яке стояло поруч, оббите м’яким оксамитом. Потім підійшла до ліжка, не стримуючи посмішки, яка мимоволі торкнулась губ. — Ще можна спати.

Райвен хмикнув, повільно сів, відкинувши ковдру. Тепле світло каміна золотистими відблисками лягло на його оголені плечі, чітко окресливши міцні м'язи грудей та рук. Він потягнувся, від чого м’язи плавно напружилися, і я зачаровано спостерігала за кожним його рухом.

— Я наспав, мабуть, на тижні наперед. Моя сварлива дружина змушувала мене весь час лежати в ліжку.

Голос Райвена звучав сонно й дещо хриплувато, ніби він досі балансував на межі між реальністю і світом снів. Та навіть попри це, його очі вже почали виблискувати звичною для нього грайливою теплотою, що розтікалася десь глибоко всередині мене, змушуючи серце битися швидше.

— Ай–яй–яй, бідолашний, — усміхнулась я у відповідь. — Та вона в тебе справжня гарпія!

Повільно ковзнула пальцями по його плечу, відчуваючи під кінчиками пальців тепло та пружність його м'язів. Смаглява шкіра ще зберігала тепло сну, була гладенькою та ніжною, а тонка смуга — слід від перев’язки — вже майже повністю зникла, лишаючи після себе ледь помітний світлий відтінок.

Він усміхнувся мені у відповідь. Його губи, м’які та повні, вигнулися у ледачу посмішку, яку я так любила — вона завжди була обіцянкою ніжності й трохи чогось більш пристрасного. 

— Ні, не гарпія, — тихо заперечив він, впіймавши мій погляд. Його очі потемніли. — Але знаєш, ти могла б і почекати мене, щоб разом прийняти ванну.