Розділ 15

Вечір з дівчатами трохи допоміг скинути напругу. Поранених забрали і, на що я дуже сподівалася, надали їм кваліфіковану допомогу. Інші гості також потроху розбрелися, тож Альдер повертався до вигляду звичайної, наскільки це можливо, таверни. 

Вже коли я збиралась повертатись в кімнату, в залі чулися сміх і навіть пісні. Тортун стояв за барною стійкою, готуючи напої, а Арбеллі на кухні — закуски. 

Руарі вислизнула раніше, вдмахнувшись від нас потребою перевірити чи все в порядку, але я і Софі були майже впевнені, що наша люба нага просто хотіла продовжити вечір в компанії Сава. 

Софі ж збиралася йти додому, але я її відмовила, мотивувавши тим, що нічого ввечері бродити вулицями, в Альдері достатньо місця, щоб відпочити. Трохи суперечки і подруга таки погодилась зі мною, зупинившись на ніч в одній із кімнат. Я попросила Альдер організувати Софі трохи усамітнення перш ніж нарешті почовпла до господарського крила.

Кімнати зустріли мене тишею, затишком і тихим тріском вогню в каміні. На плечі вже не тиснула відповідальність за поранених, за тих, хто довірив свою долю нам з Райвеном і тих, хто не знав чи зможе повернутись колись додому. І від цієї легкості хотілось усміхатись та, можливо, пританцьовувати.

Ну, а можливо, це все дія калдарійського елю.

Прочинивши безшумно двері спальні, я глянула на ліжко. Райвен спав, обійнявши подушку пораненою рукою і тихо сопів. Такий мирний, спокійний, а головне — живий.

Я пройшла в кімнату, зняла взуття, перевдягнулась в нічну сорочку і тихенько, мов справжнє мишеня, заповзла під ковдру. Ніжно поцілувала Райвена в скроню, поправила його скуйовджене від сну волосся, притиснулась грудьми до його спини. 

— Добраніч, мій принце, — пробурмотіла я, обіймаючи його за талію.

Сон прийшов напрочуд швидко. 

Я опинилася босоніж у темному коридорі, де тьмяні, химерні вогні ледь розганяли морок. Поглянувши вниз, я з жахом побачила, що сукня, подарована Райвеном, перетворилася на лахміття: подерті клапті, обпалене мереживо, плями крові, бруду й сажі. Повітря стало важким, наче перед грозою.

— Людина, — прогриміли чужі голоси, відлунюючи в стінах. — Людина…

Тон був сповнений гидливості, звинувачення, ненависті. Я зірвалася з місця й побігла, затуляючи вуха руками. Не хочу чути! Не хочу! Але коридор не мав кінця, і скільки б я не бігла, він тільки все більше видовжувався. Ноги гуділи від болю, але я не зупинялася.

— Приворожила принца! Винна! Винна! — кричали голоси, наближаючись.

Я схопилася за ручку дверей і смикнула так сильно, що, здавалося, могла б зірвати їх із петель. Але вони не піддалися. Ще раз, ще, ще й ще… марно. Голоси були вже зовсім поруч. Я знову кинулася тікати.

Стіни коридору почали мерехтіти, і на них проступали написи знайомим почерком: «Не бути тобі нащадком Еллеронду. Ти не гідна!» Я відвертала погляд, не дозволяючи собі прочитати до кінця, та слова викарбовувалися у пам’яті, наче клеймо. 

Наступні двері нарешті піддалися, і я, майже падаючи, кинулася всередину. Голоси стихли, а разом із ними розтанули написи на стінах. Та замість полегшення мене огорнув непроглядний, вогкий туман. Він липнув до шкіри, ковзав по шиї, просочувався крізь тонку тканину сорочки. По тілу побігли сироти, з рота вирвався білий пар — тут було холодніше, ніж у зимовій печері.

Я обійняла себе руками, намагаючись зберегти тепло, і зробила крок уперед. Потім ще один. Попереду почали вимальовуватись силуети. Я підняла руки і несміливо кликнула:

— Агов!

Але щойно я потягнулася, відсмикнула руки назад. Із туману вийшли перекошені обличчя найманців. Їхні очі були мертві, бездонні, а посмішки — повні ненависті.

— Леді Нейрі, ми прийшли по вас, — хрипіли вони. — Цього разу ніхто не врятує!

Їхній регіт громом розривав все навколо. Один із них копнув тіло, що лежало біля ніг. Я впізнала його Азміра одразу.

— НІ! — закричала я. — Ні-ні-ні! Це неправда!

— Це правда, — хором відповіли найманці й простягли до мене руки. — Винна! Ти — винна!

Я кинулася назад, але дверей уже не було. Позаду — регіт. Перед очима — перекошене обличчя драгорта.

Я бігла навмання крізь туман, захлинаючись власним страхом. У легенях палало, ноги зрадницьки підгиналися, та я не зупинялася, аж поки не вирвалась у простір тронної зали.

Там, на троні, сидів Роуен. Його постава була величною, корона виблискувала холодним золотом. А позаду стояла Коралія, усміхаючись своїм звичним отруйним оскалом.

— Ти вбила мого батька, — промовив Роуен.

— Ти занапастила Калдарію, — заспівала майже мелодійно Коралія. — Ти занапастила всіх. Винна!

— Винна! — підхопив Роуен, зриваючись на ноги й вихоплюючи меч.

Я метнулась до дверей, та шлях перегородила королева Маргарет. Її очі були чорними проваллями, без зіниць і світла.

— Ти називаєш себе королевою, Нейрі? 

— Ні, ні, звісно ні! — похитала я головою, відступаючи. — Я б ніколи…

— Моя королево, — раптом з’явилася Руарі. Її усмішка була надто хижа. — Лише дайте наказ, і ми знищимо всіх.

Позаду здійнявся Ферраар, його шипи сягали стелі. З підлоги ринули отруйні ліани, які обплітали ноги Роуена, Коралії й самої Маргарет. Вони кричали від болю, але навіть у муках повторювали одне слово:

— ВИННА!

Я відштовхнула Руарі і кинулась до вікна. Вискочивши звідти, я опинилась не в повітрі, не на стриженій галявині палацу, а перед брамою Альдера.

Таверну, мою милу і любу таверну, оповили чорні, мов ніч у морі, тіні. Вони не мовчали, але і розібрати, що вони кажуть було несила. Це був шепіт. Гучний, як дзижчання рою бджіл, але шепіт. А біля вхідних дверей Альдеру стояв Райвен. Тіні виходили з його тіла.

— Ти повинна була сказати мені, — осудливо дивився він на мене. — Ти повинна була…

— Пробач, — я кинулася до нього, пригортаючись грудьми до його грудей. — Пробач мене, Райвене! Так, я повинна була, я мусила розповісти. Але твоя мати попросила і я…