14.2

Генерал повернув до мене голову. Його погляд на мить став м'якшим, але все ж залишались пильним.

— Згідно з указом Її Величності всі учасники конфлікту помилувані. 

— Офіційно — так, — прошепотіла я, опустивши погляд.

— Указ Корони — не рекомендація, — сказав він рівно. — Їх усіх відправлять до шпиталю. Без винятків. І я — не з тих, хто тлумачить накази на власний розсуд.

Я прикусила губу, дивлячись повз чоловіка на кількох поранених, що йшли самостійно, хоч і шкутильгаючи. Вони кивнули мені і підморгнули. Я тепло усміхнулась у відповідь.

Генерал помітив це. Поглянув на поранених, потім знову на мене.

— Ваша світлосте, це — солдати, які стали на бік одного з принців, коли ситуація була геть неконтрольованою. І я не вважаю їх винними за це. Вони лише виконували накази. 

— Якийсь ви неправильний генерал, — вирвалось несподівано. 

Відчула, як щоки зрадливо палають, але Найдрійський лише ледь зрушив бровою

— Це комплімент чи образа? — куток його вуст смикнувся, ніби він намагався не розсміятись.

— Це… просто думка, — пробурмотіла я, дивлячись, як одного з солдатів Райвена виносять перев’язаного вже двома шарами бинтів. Цілителька йшла поруч, тихо бурмочучи щось заспокійливе.

— Просто думка, — повторив генерал, і тепер його усмішка таки з’явилась повністю. Легка, з присмаком втоми, але зовсім не ворожа. 

Біля дверей пролунав глухий стукіт — один із солдатів випустив із рук порожні ноші й, мабуть, не розрахував силу. Він підхопив їх назад і вибачливо кивнув у бік генерала.

— Усе добре, — кивнув Найдрійський і знову перевів погляд на мене. — Ви вправно керуєте таверною, Ваша світлосте. Не кожна леді змогла б перетворити бенкетну залу на польовий шпиталь за лічені години.

За лічені хвилини, ага...

Але ж не виправляти пана генерала в його помилці чи необізнаності. Не все йому варто знати. Достатньо вже того, що він взяв на барній стійці порожню колбу від зілля і повертів в руці. З королівським гербом, еге ж. Із тієї партії, що я і Альдер вкрали з королівського запасу. 

Коли генерал іронічно вигнув брову і поглянув на мене, я зробила вигляд, що не розумію натяків і взагалі — осліпла, не бачачи того клятого герба.

— Дякую, — кивнула. 

Руарі пирснула. Я штовхнула її ліктем між ребра.

— Дозвольте запитати, де принц Райвен? — чоловік озирнувся на двері, що вели в господарське крило.

Я завмерла. Нага поряд також напружилась.

— Він наразі відпочиває, — вимовила я, мов по завченому шаблону. — Якщо бажаєте, можу передати, що ви…

— Ні, — перебив мене Найдрійський м’яко, але твердо. — Це не терміново. Я прийду іншим разом. Поговорити… спокійно. До того ж,  сподіваюсь наступного разу я зможу насолодитись і калдарійським елем.

— Вдавитесь, — буркнула Руарі, таки не втримавши свого язика за зубами.

— Пані Руарі, — звернувся він з такою ввічливістю, наче в неї не ворушились пасма, готові перетворитися на отруйних змій. — Ви досі маєте чин капітана польового підрозділу, якщо це ще має для вас хоч якесь значення.

Очі наги розширились. Вона навіть рота роззявила від здивування. І навіть її волосся вмить опало на плечі. 

А це вже було цікаво. 

— Мене, — прохрипіла вона, відкашлялась і вже грубішим тоном додала, — мене звільнили, якщо ви не знали.

— Знав. Але вас відновлено. Лише ідіот позбавив би армію досвідченого капітана через політичні ігри.

Руарі кліпнула. Потім ще раз. Її губи злегка розтулились, ніби вона хотіла щось відповісти, але слів не знаходила. 

 — Але, між нами, — чоловік злегка нахилився вперед, знизивши голос, — про ваші сімейні справи я знати не хочу. Втім, якщо коли-небудь з’явиться бажання — у моєму загоні є кілька гарних мішеней для випускання пари.

Руарі застигла. А потім… знизала плечима і тихо пирснула.

— Може, не такий ви вже й огидний, Найдрійський.

— Я сприйму це як комплімент, пані капітане, — вклонився він. — І я б з радістю поговорив би з вами, леді, ще, але служба кличе. Тим паче, що моя присутність тут вже не потрібна. Приємно було познайомитись особисто, Ваша Світлосте. До зустрічі в більш спокійних обставинах.

Після цього Найдрійський попрямував до виходу, його постать поступово зникла за спинами солдатів і цілителів, які завершували свою роботу. Коли двері зачинились за ним, у залі зависла тиша.