14.1

До головної зали ми дістались швидко. Там, біля барної стійки стояла Руарі і невідомий мені чоловік. Її спина — пряма, руки схрещені на грудях, а погляд міг розрубати камінь. А ще… волосся наги дійсно ворушилось! Тонкі пасма смарагдового кольору, немов легкі водорості в тихій річці, коливалися самі собою.

Чоловік навпроти не виглядав стурбованим. Навпаки — спокійний, злегка іронічний вираз обличчя та складені за спиною руки говорили про впевненість. Генерал, без сумніву. Той самий Велбрус Найдрійський, призначений замість Бограда. Зовнішність його була далекою від очікуваної військової грубості — аристократичні риси обличчя, чисто виголене підборіддя, акуратно зачесане світле волосся з легким сріблястим відтінком. Очі — сірі, пронизливі, з тонкими зморшками у кутиках, які видавали людину, що багато і часто посміхається… або хмуриться. І він, вочевидь, був людиною, не калдарійцем. 

Це вразило мене, приємно вразило, треба сказати.

— Ваша світлість, — промовив він рівним тоном, щойно помітив мене. Голос його звучав низько і хрипло, наче його давно мучала застуда. — Пані Нейрі, наскільки я розумію?

— Так, — кивнула, тримаючи поставу рівною. — А ви, мабуть, генерал Найдрійський?

— Саме так, — легкий уклін, формальний, ідеальний за протоколом. — Ми прибули за наказом Її Величності. Ваш гонець повідомив, що тут перебувають поранені, яким необхідне транспортування та догляд. 

— Так і є, — підтвердила я, стримуючи бажання зиркнути на Руарі, яка продовжувала свердлити генерала поглядом, наче могла силою думки випалити на його чолі напис "Пішов геть". — Деякі з поранених у важкому стані, тому я вдячна за швидке прибуття. Ми вже почали готувати їх до транспортування.

Генерал коротко кивнув.

— Радий це чути. На дворі очікують екіпажі, солдати і цілителі. Дозволите їм увійти? 

Я вигнула здивовано брови. О як! Вони чекають за дверима таверни? Я ж ніби-то вже дала розпорядження Альдеру, щоб пропустив королівську варту, коли та прибуде. 

“Один зайшов.Чекають. Один” — пролунав в голові голос таверни.

“Ти їх не пускаєш?” — так само подумки запитала я.

“Він. Наказ. Він.”

Отже генерал наказав варті чекати знадвору? Прояв недовіри чи ввічливості? Питання на яке в мене поки що не було відповідей. Але якщо він зробив це, бо нам не довіряв, то це тим паче викликає повагу. Принаймні, пан Найдрійський не боягуз і не ризикує задарма своїми підлеглими. Хоча, що я в цьому розуміла?

Я кивнула — коротко, впевнено, як і годиться господарці.

— Альдере, дозволь усім увійти, — наказала, і таверна одразу ж відповіла ледь помітними вібраціями повітря.

Генерал легенько нахилив голову — подяка чи визнання мого статусу? А можливо просто звичка. Софі тим часом зникла десь за моєю спиною. Мабуть, вирішила, що краще не потрапляти під приціл Руарі, якщо та таки вирішить викинути генерала в найближче вікно.

За мить двері відчинились із легким скреготом, пропускаючи всередину прохолодний подих вітру і колону людей.

Вони не марнували часу: у зал увійшли троє цілителів у темно-синіх шатах з гербом корони на плечі, за ними — кілька солдатів, що несли на плечах носилки, та ще двоє озброєних охоронців. Один із них — високий, з рогами, які м’яко світилися зсередини блакитним, — привітався з Руарі калдарійською. Та лише сухо кивнула у відповідь.

— У калдарійців є своя мова? — ледь чутно прошепотіла Софі мені з-заду на вухо. — Ти не казала.

“Бо не знала” — хотіла відповісти, але не ввічливо відводити очі і шепотітись при сторонніх. До того ж, вони могли б вирішити, що ми щось замислили.

Я зробила вигляд, що нічого не чула, і повернулась до генерала.

— Мушу сказати, я давно хотів побувати тут, — вигнув він губи в доволі привітній усмішці. — Відтоді як зникла стіна між Лотірґеном і Калдарією. Кажуть тут буває дуже весело.

— Ага, дуже весело, — буркнула я, непомітно смикнувши Руарі за туніку, щоб припинила так витріщатись.

Генерал розсміявся. Тихо, гортанно, трохи покашлюючи, але засміявся. І на мій погляд, це було доволі щиро. 

Навіть Руарі на коротку мить спантеличив цей сміх. Її волосся вляглося, брови вигнулися. Але лише на мить, бо одразу ж як Найдрійський замовк, вона знов дивилась на нього так, наче чекала, що генерал відростить кігті та ікла, а потім кинеться на неї.

Одного за іншим поранених виносили чи виводили вартові. Поряд з важкими — знаходився обов’язково хтось із цілителів. 

— Їх… точно не кинуть у в’язницю? — тихо спитала я, проводжаючи поглядом молодого ще калдарійця.