Розділ 14

Як би Райвен і Сав не намагались демонструвати, що з ними все добре, але втомлювались вони швидше ніж завжди. Варто було Райвену покрутити мене на руці, і вже на вечір йому погіршало. А можливо йому погіршало через те, що не дотримувався рекомендацій цілителя і напропалу використовував магію. 

Я, як хороша турботлива дружина, наказала Альдеру блокувати спроби Райвена чарувати, поки цілитель не дасть добро. Щоправда чоловікові це не дуже сподобалось.

— Хто тебе питає? — буркнула я сердито, допомагаючи йому зняти забруднену в чай сорочку. — Є вказівка цілителя? Є. А тому лежи і не вари воду мені тут.

— Мишеня, — його голос потеплішав, погляд став невинним, мов у цуцика, якого застукали на кухні. — Ну припини. Я не панночка, яку треба плекати. 

— Мгм, — зиркнула на нього, — ти іноді навіть гірше. 

Райвен зморщив носа й мугикнув щось образливо-беззмістовне собі під ніс, а тоді знову подивився на мене тим поглядом, який він, очевидно, вважав нестерпно милим.

— Альдере, — прошепотів він у повітря, — не блокуй магію. Нейрі ж не серйозно. 

Я лише пирхнула, склавши руки на грудях і зиркнувши на нього з таким виразом, який мав би перетворювати буйних принців на слухняних ягнят.

— Він тебе не слухатиметься, — відрізала я твердо. — І знаєш чому? Бо я серйозно.

Райвен скорчив ображену гримасу, злегка надувши губи, і зморщив лоб так, ніби його щойно змусили з’їсти лимон. Потім, майже по-дитячому, засопів:

— Ну, Нейрі…

Його голос лився солодко, мов мед, злегка захрипло, але до біса зухвало та звабливо.

Поки я ще намагалася втримати сувору міну, він простягнув руку — і ковзнув долонею під поділ моєї сукні. Легкий дотик до щиколотки змусив мене здригнутися. Його пальці, теплі, трохи шершаві, почали повільно підійматись вгору по литці, легко торкаючись шкіри, залишаючи за собою слід спекотних мурашок.

— Райвене, — ім’я прозвучало як застереження. 

Але він тільки підвів погляд, з тим самовдоволеним виразом обличчя, від якого хотілось і вдарити, і поцілувати водночас.

— Що? Я лише намагаюсь домовитись з Господаркою,  — прошепотів він, схиляючись ближче. Гаряче дихання торкнулося моєї ключиці, а пальці вже наштовхнулися на край панчохи.

— Навіть не думай, шановний, — прошипіла я, хапаючи його за зап’ястя перш ніж він встиг зайти ще далі. — І потім, ти ще згадаєш про цю розмову, коли знову знепритомнієш на сходах.

— Не знепритомнів, а відпочивав обличчям донизу, — пробурмотів Райвен, криво посміхаючись. — На сходах. Щоб мене знайшли і пожаліли.

Я встала з ліжка, під несхвальний стогін чоловіка, залишивши його там самого. 

— Чудова стратегія, але сьогоднішній план — лягти в ліжко, випити настій і мовчати. Бажано — годину. А краще — всю ніч.

— А якщо я не мовчатиму? — буркнув він, вже вмощуючись комфортніше. — То що тоді? Покараєш мене?

Повільно обернулась. Хитро примружилась:

— Каша з крилець метеликів і синіх хробаків ще залишилась. Можу її тобі підігріти.

Райвен притих миттєво. А я пішла в головну залу, щоб допомогти Руарі підготувати поранених до транспортування.

Не встигла я й кількох кроків ступити за межі господарського крила, як просто переді мною з’явилась Софі. Вона влетіла, мов буря, розпашіла, з волоссям, що вибилось із коси, і дихала так, ніби щойно пробігла всі поверхи Альдеру.

— Нейрі! Я тебе шукаю, — випалила вона на одному подиху.

— Та ти хоч видихни, подруго, — я інстинктивно притримала її за плече, боячись, що зараз зомліє. — Що сталось?

— Прибули солдати з королівського шпиталю. Схоже, разом із самим генералом.

— "Схоже"?

Софі закусила губу, нервово зиркнувши за моє плече, потім за своє, наче хотіла переконатись, що нікого поряд немає.

— Руарі насторожена. Мовчить, стискає щелепу. І... — вона трохи знітилася, — ну, в неї буквально заворушилось волосся на голові.

— Наче в неї ще десь є волосся, — пирснула я, крокуючи в напрямку головного залу. — Вона ж зміїного походження.

Софі, як колись у дитинстві, підняла вказівний палець договори і нудотним тоном промовила:

— Теоретично, Руарі людоподібна, а отже волосся може бути на…

— Не продовжуй! Я зрозуміла! Дякую, але без таких знань про анатомію нагів я проживу. 

— Та кому ти брешеш, — хмикнула Софі, ледве стримуючи сміх, — визнай, це до дразда цікаво.

— Софі! — обурено зиркнула на неї, хоча губи зрадливо сіпнулися у посмішці. — Тобі має бути соромно. А якщо тобі аж так кортить дізнатись — піди і спитай у Руарі. Тільки обов’язково поклич мене перед цим, я хочу бачити її обличчя після твого питання.