13.2

Ці жучки продовжували висіти в повітрі, сидіти на меблях, але все ще зберігали мовчання. А разом із ними мовчали і ми. Я боялась дурної звістки, перебирала подумки десятки варіантів можливих ситуацій, через які могли б використати таку рідкісну річ, якщо вірити словам Руарі. І кожна наступна моя здогадка була химерніша, страшніша за попередню. 

Втім крихітна надія жевріла десь на краю суцільного хаосу і тихо шепотіла: а раптом Його Величність одужав, і на честь щасливої новини така пишність. 

— Пане Райвене! — в двері затарабанив Тортун. — Пані Нейрі! Там… там..!

Мовчки я наказала Альдеру відчинити. Гротек, щойно перед його клювом розчахнулися важкі дерев’яні стулки, мало не впав, так поспішав вскочити всередину. Перечепився на порозі, підняв голову і, побачивши жучків, завмер.

— О… то ви вже знаєте, — пробелькотів він, обвівши поглядом кімнату. — Внизу повно цих жуків!

Райвен зітхнув. Помасажував переносицю пальцями і тихо відповів:

— Це Вісники, Тортуне. Передай всім, щоб не чіпали і не боялись їх. Коли прийде час — вони передадуть оголошення Корони.

— Пане, — гротек здригнувся, — то це значить…

— Ми не знаємо, що це значить. Не вигадуйте собі нічого зайвого. Просто чекайте. Йди.

Тортун кивнув і, ще раз зиркнувши на жучків, тихцем відступив до виходу, мов боявся зачепити бодай одного, бодай подихом! Важкі двері зачинились за ним з глухим стуком.

— Ненавиджу чекати, — буркнув Сав, знову повернувшись до їжі. Втім, окрім як колупати ложкою в тарілці, більше нічого так і не зробив.

Кожен з нас, певно, погодився б з його словами. Очікування гнітило. Час тягнувся невимовно повільно. Здавалося минуло кілька годин, хоча насправді стрілки годинника ледь перетнули відмітку в двадцять хвилин. 

— Невже вони і справді можуть мовчати годинами? — прошепотіла Софі, згорнувшись у кріслі. — Їхня присутність… тривожна.

— Мабуть, можуть, — відповіла я, роздивляючись жучка на власному плечі. Той сидів смирно, не ворушився, навіть не дзижчав. Тільки сяйво всередині нього пульсувало, наче химерне серцебиття.

— Вони не нападуть, — заговорив Райвен. Його голос тихий, але твердий. — Це не їхня мета. Ці жучки — артефакт і не більше, створені лише щоб передати наказ чи новину. Але якщо оголошення ще немає — значить, поки не всі Вісники на місцях, або його формують просто зараз. 

Я перевела погляд на нього.

— Тобто, це може бути і… вирок?

Чоловік кивнув. Я чекала, що він скаже ще щось, а будь–що, що могло б заспокоїти всіх. Але ні, більше жодного слова. І це лякало ще дужче.

— Райвене, — почала я і замовкла. 

Вісники заворушились.

Одночасно, чітко і злагоджено, вони задзеленчали, наче маленькі дзвіночки. А може як кришталевий кухоль, по якому постукували срібною ложечкою. Звук, що мав привернути увагу, ніби лишень того факту, що всі ці жучки обсіли все навкруги було недостатньо. Усі Вісники зависли в повітрі, кожен — на однаковій висоті. Світло в їхніх корпусах пульсувало частіше, в унісон зі звуком. В кімнаті стало світліше — не яскраво, але достатньо, щоб кожна тінь здригнулась.

Я завмерла. Усередині все стиснулося: і серце, і легені, і кров наче замерзла. Неможливо ні ковтнути, ні вдихнути. 

І тоді вони заговорили.

Не окремими голосами, ні. Це був єдиний звук, як у хорі. Один голос, що лунав з кожного артефакта водночас. Голос Її Величності

— Жителі Калдарії та Лотіргену! Я, королева Маргарет, дружина Його Величності короля Гренора Да’Корта Дра’Зіра, сповіщаю всіх вас — Його Величність живий! Наш король хворий, але він живий. І ніхто не має права сумніватись в тому, хто досі носить корону і хто досі має Владу Слова. 

Мені полегшало. Райвен напружився, я відчувала це стоячи поряд з ним, але мені — полегшало. Нарешті Її Величність хоч щось робить. 

Втім, полегшало мені ненадовго.

— Мені прикро визнавати, що обидва мої сини — принц Роуен і принц Райвен не виправдали довіри і відповідальності, що лежали на їхніх плечах. Їхній конфлікт, навіть якщо він розгорівся від кращих намірів кожного, врешті приніс велику трагедію в наше королівство. Тому я, Королева Калдарії, оголошую: від сьогодні жоден із них не має права приймати державні рішення або командувати армією без мого прямого дозволу. Їхні титули залишаються, але повноваження — заморожені.

Здається, ми навіть не дихали. Всі. А особливо — Райвен.

— Всі хто брав участь в цьому конфлікті наразі будуть помилувані. Поранених відправлять до королівського військового шпиталю. Родинам загиблих — виплатять компенсацію, хоча я знаю, що цього все одно буде недостатньо. 

Я вдихнула і видихнула. Принаймні, нікого через нас не покарають, і це, як на мене, найголовніше.

— Віднині будь-яке втручання у взаємини між принцом Райвеном Да’Кортом та принцом Роуеном Да’Кортом вважатиметься злочином проти Ко

рони! Будь–яка підтримка їхнього конфлікту — зрадою! Кожного, хто насмілиться ослухатись цього указу, буде страчено! 

У мене в душі все похололо. Натомість Райвен, на диво, полегшено видихнув, а разом з ним і Руарі та Сав. Вони зрозуміли щось, чого не розуміла я?

— Також цим оголошенням доводжу до відома всіх: генерал Боград знятий з посади і понижений у званні. Новим командувачем і генералом призначено Велбруса Найдрійського! Всі поранені й ті, хто потребує допомоги, зобов’язані звернутись до нового генерала. Він отримав повноваження забезпечити ваше лікування, безпеку та переведення у відповідні госпіталі. 

Сав і Райвен дружно вигнули брови. Руарі застигла, мов статуя, невіряче витріщаючись на жука поперед себе. Її батька понизили? Що це, драздові витрішки, означає?!

— Воля Корони — остаточна і непорушна! Слався народе величного королівства!