Розділ 13

Кілька днів усе, на чому ми могли зосередитися, — це лікування поранених.
Жодних новин, жодних чуток ззовні, жодних листів чи гостей. Я заборонила своїм правом Господарки відчиняти двері, ні щоб впустити когось, ні щоб випустити. І це перетворило Альдер з затишної таверни  на справжню неприступну фортецю, відрізану від світу. 

Але коли найтяжчих поранених поставили на ноги, коли в кімнатах перестало пахнути кров’ю, а відрами носили вже не окропи з відварами, а воду для вмивання, в повітрі почала загускати інша напруга.

Таверна наповнилась гомоном. Спершу пошепки, з обережними поглядами через плече. Потім голосніше, впевненіше. І з кожною годиною Альдер усе більше нагадував розбурханий вулик: перешіптування, емоційні вигуки, палкі суперечки — все зливалось у єдину пульсуючу хвилю, що котилася коридорами й залами.

Я часто стояла в тіні, сховавшись від очей. Слухаючи, але не втручаючись. Притискаючись спиною до холодного каменю, затискаючи пальці в долоні, я ловила уривки розмов, що лунали у спільному залі, коридорах, кухні. Їхні слова заповнювали простір, як дим — неможливо було оминути.

— Чого ми чекаємо? Принц Роуен зараз також ослаблений. — тихо пробурмотів високий чоловік із дивними візерунками на скронях, стискаючи в руці кухоль, у якому давно вже вистигла трава.

— Саме так! — підхопив інший, старший, з охрипшим голосом. — Ми могли б діяти. А натомість сидимо тут, наче миші під мітлою, боїмося слова зайвого сказати.

Мене ці розмови спершу лякали, потім — гнітили, а потім… Потім злили, що аж очі кров’ю наливались! І я не сказала б, що не розумію людей і калдарійців. Звісно вони налякані, звісно кожен хвилюється за майбутнє своїх близьких. Я злилась не на них.

Непомітно, як і багато разів до цього, я розвернулась і рушила назад в господарське крило. Руки самі стискались в кулаки. 

Чому?

Чому, драздові кігті, Її Величність нічого не робить?! 

Зупинившись неподалік входу в наші кімнати, я притулилась до стіни і важко зітхнула. Рипнула зубами, аж страшно стало, що вони розсипляться в борошно. Я не розуміла цієї бездіяльності. Звісно, стан королеви Маргарет був не ідеальний. Вона підтримувала чоловіка в його хворобі, тримала його своєю магією. Але ж…

— Прокляття, — прошипіла я майже беззвучно.

Ви ж мати! Ви просили мене тримати Райвена подалі, але ж знали його характер! То чому Ви нічого не робите, драздова морда най би Вам наснилась?!

Я подивилась на двері. Йти в кімнати не хотілось. Райвен вперто, мов баран, збирався продовжити воювати з Роуеном. І я його теж розуміла. В чомусь навіть підтримувала. Але…

Знову важко зітхнула, заплющила очі і притулилась потилицею до прохолодної стіни. Це все відчувалось неправильно. Мабуть я не створена для владарювання. Розумом розуміла, що мій чоловік повинен був втрутитись. Роуен почав заключати якісь дивні союзи, дозволив аристократії порушувати закони, які створив ще їхній дід чи прадід. В обох королівствах панував хаос, навіть якщо його змогли трохи придушити. Та все ж.

— І моя провина тут теж є, — бурмочу я, не в силах утримати це в собі. 

Але навіть так. Королева повинна була втрутитись! Вона повинна була заборонити синам влаштовувати ще більший хаос. А тепер ми стикнулись з наслідками цієї бездіяльності. 

Зробивши глибокий вдих, заспокоюючи, чи принаймні заганяючи подалі, гнів і роздратування, я увійшла в кімнати. 

У вітальні нашого крила панувала зовсім інша атмосфера. Райвен сидів за столом, розслаблено поклавши лікті на стільницю і вчився користуватись лівою рукою без врахування пальців. Навпроти нього, насупившись, Сав ображено дивився на Руарі, яка змушувала його їсти самостійно.

— Але Вужику, я поранений! Хіба ти не можеш попіклуватись про мене? 

— Забагато честі. Давай–давай, маслай сам.

Пов’язка на окові, зав’язаний рукав на правиці — все це робило Сава схожим на пірата з оповідок. Він навіть хизувався цим. І хто знає, чи не баравада то була. 

Софі ж читала, вмостившись в кріслі біля каміну, підсунувши під себе ноги. 

Все здавалося таким… мирним. Ніби ніякої загрози і не існувало.

— О, Нейрі! — вигукнув Райвен, надто швидко вставши і перекинувши стілець. — Та що за халепа? 

Він буркнув і рушив до мене, махнувши рукою, поставивши стілець на місце.

— Хіба цілитель не казав тобі не використовувати магію поки що? — намагаючись говорити буденно я навіть усміхнулась.

— Коли таке було? Я не чув, — вдавано здивувався він.

Я схрестила руки на грудях.

— Вчора ввечері.

— Сьогодні зранку, — додала Руарі, засунувши в рот Сава шматок хліба, щоб він мовчав.

Софі опустила книгу на коліна.

— І годину тому також. Двічі.

Райвен театрально закотив очі. Він розвернувся до всіх обличчям і по черзі тицяв на нас пальцем.

— Ви всі змовились проти мене! — драматично зітхав він.

— Не фші! — з повним ротом вигукнув Сав. 

Нага вишкірила зуби і “ласкаво” поглянула на нього:

— Тобі слова не давали. Жуй давай.