12.4

Подруга миттю опинилася поруч. Її руки тремтіли, але погляд залишався зосередженим. Вона приймала від мене рушники, передавала їх іншим калдарійцям, які розбігалися по кімнатах, на ходу вигукуючи прохання про воду та зілля.

— Що ще? — гукнула Софі, роззираючись навколо з виразом повної розгубленості на обличчі. — Нейрі, що ще потрібно?

— Не знаю! 

Намагаючись впоратись із панікою, я дивилась на хол. Повз літали глечики, миски, каструлі і чайники. Повні води і порожні. Деякі калдарійці начакловували воду і гріли її магією, деякі одразу омивали рани поранених закляттям. Там — викинули знятий брудний одяг, в іншому кутку — купою валялись мокрі закривавлені рушники. Над головами зависали мазі, склянки з зіллями, трави, ягоди — все, чим можна було знезаразити або зняти біль.

Я прикусила губу, шукаючи очима Райвена і Сава. Вони досі були біля входу, трохи осторонь від загальної метушні. Райвен стояв, але тримався лише на силі волі — плечі опущені, обличчя спітніле, погляд затуманений. Сав сидів на підлозі, притулившись до стіни, з заплющеним оком — єдиним, яке в нього залишилось.

— Відведіть принца Райвена і Сава у господарське крило, — наказала я швидко, звертаючись до кількох калдарійців поблизу. — Там менше людей і тихіше. Альдер відчинить прохід.

Майже одразу в стіні біля сходів розчинилися двері — ті самі, що вели до наших кімнат. Молодий хлопець із рудим волоссям миттєво зрозумів, що від нього треба, й уже за мить допомагав Райвену зробити перший крок. Інший калдарієць підтримував його з іншого боку. Ще двоє підняли Сава, намагаючись робити це максимально обережно. Той не вимовив ні слова — лише зціпив зуби й коротко хитнув головою, мовляв, він у порядку, хоча всім було ясно, що це не так.

Слідом за ними біг цілитель в знайомій формі.

Я провела їх поглядом, поки їхні спини не зникли в новому проході. Альдер стишив світло в коридорі, і простір наче сам накрився тишею — спокійною, захисною. Господарське крило було безпечніше за гамірний хол, а отже, там вони хоча б зможуть трохи прийти до тями.

— Беріть весь алкоголь із бару! — крикнула я до Тортуна і Арбеллі. — Ним теж можна обробляти рани!

Руарі голосно віддавала накази, вказуючи, кого з поранених нести нагору, а кого краще залишити внизу, де було більше місця.

— Цього нагору! — різко командувала вона, вказуючи на одного солдата, який міг почекати. А потім вказала на іншого, з серйозною раною на боці. — Цього сюди! Обережно з ним, він ледве тримається!

Таверна тривожно відгукувалася на кожне моє відчуття, створюючи додаткові кімнати та розширюючи простір, щойно в цьому виникала потреба. Ніколи раніше Альдер не реагував так швидко й точно на мої неоформлені прохання, немов він сам розумів, наскільки критична зараз ситуація.

— Хто ще може допомогти? Є тут ще цілителі? — вигукнула я, повернувшись до натовпу, відчайдушно сподіваючись, що серед гостей знайдуться ті, хто має потрібні знання.

— Ми тут! — вигукнув чоловічий голос біля входу. — Ми прибули з солдатами принца Райвена!

Я різко обернулась і побачила двох — чоловіка середніх років із втомленим, але серйозним поглядом, і жінку з довгою каштановою косою, яка вже закочувала рукави й оцінювала поглядом поранених.

— Лише двоє? — прошепотіла Софі поряд. — Цього мало.

У мене майнула геть зовсім дурна думка: якщо Альдер зміг вкрасти припаси з замку, чи не може він викрасти для нас і ще кілька цілителів?

— Цього мало, — повторила я вже вголос, скривившись від безпорадного відчаю. Людей багато. Поранених — ще більше. А рук не вистачало.

Альдер миттєво відповів на мій неспокій легкою енергетичною вібрацією. 

Руарі тим часом майже силоміць змусила одного з поранених лягти на підлогу, сама ж сіла поруч і притисла до його рани якийсь шматок тканини, що вже встиг просочитись кров’ю.

— А ну цить! Якщо вижив у битві, то витримаєш і пару моїх прокльонів і тумаків, якщо не будеш співпрацювати, — гаркнула вона на протестуючий стогін солдата.

Я озирнулася навколо — хол вже не був схожий на хол. Це була поле битви після самої битви: хтось лежав, хтось сидів, тримаючись за живіт чи рану на плечі, дехто — мовчки, дехто крізь стиснуті зуби, а хтось уже починав тихо стогнати, коли біль перетворювався на щось нестерпне.

— Воду сюди! — крикнула одна з жінок, намагаючись втримати голову пораненого, який тремтів від наслідків отруєння.

— Тримай! — інший гість, літній гном, підбіг із мискою — обережно, з тремтячими руками, але вперто і впевнено.

Всі працювали без зупину, рухи стали рваними, знервованими, але впевненими — кожен намагався вхопити своє місце у цьому хаосі, щоб бути хоч трохи корисним.

— Сюди зілля! — крикнула жінка-цілителька з каштановим волоссям, схилившись над одним із юнаків. — Він втрачає багато крові!

— У мене закінчуються бинти! — відповіла інша калдарійка, схопивши брудну сорочку з купи одягу. — Цього разу зійде і це.

Я відчула, як у мене пульсує скроня. Голова важчала. Але зупинитись — означало здатися.

— Нейрі! — озвалась Софі з іншого кінця залу. — Я візьму штори на бинти?

Я махнула рукою:

— Бери все, що знайдеш!

Калдарійці бігали туди-сюди, хтось ніс казанок із теплою водою, хтось — зілля, яке хапали прямо з рук. Над усім цим стояв запах: крові, поту, ліків і страху. І ще — запах життя. Того, за яке ми всі тут билися, нехай і в різний спосіб.

Руарі встала, витираючи закривавлені руки об штани, і втомлено оглянула хол. Я перехопила її погляд в момент, коли ми обидві подивились на двері, що вели в господарське крило. Чи могли ми кинути тут все і піти туди? Мабуть і я, і вона ставили собі це питання.

— А бодай би драздова шкура луснула! Нага, сюди! — крикнув чоловік–цілитель. — Треба щоб ти загіпнотизувала цього дурня!

Я ледь стримувалась, щоб не впасти просто на підлогу — втома налягала, мов важке мокре покривало. Здавалося, що повітря стало густим, важким, липким. Кожен подих — зусилля. Кожен рух — боротьба. Я й забула, що таверна тягне і мої сили також.