12.3

Поряд, важко спершись на плече мого чоловіка, стояв Сав, з попелясто-сірим відтінком обличчя. Моє серце здригнулось, коли я побачила його праву руку... чи точніше, те, що від неї залишилось. Закривавлений обірваний рукав звисав клаптями, а тканина навколо нього почорніла від крові, що почала засихати.

Я відчула, як у мені щось стислося, але повністю зупинилась я лише тоді, коли Сав підняв голову. Від жаху в грудях стало порожньо, і я на мить забула, як дихати. На місці правого ока Сава була глибока, свіжа, ще кровоточива рана. Здавалося, сам вигляд її вириває з мене повітря.

— Драздова мати… — першою порушила тишу Руарі, тихим, але різким шипінням. Вона швидко прийшла до тями й різко кинулась уперед. — Нейрі, відійди!

Але я не могла поворухнутись. Стояла, наче скам’яніла, не здатна відвести погляду від понівеченого обличчя Сава, яке колись було приємним, іноді нахабним, але завжди таким живим і повним емоцій. Тепер же єдине його око дивилося на мене похмуро, виснажено, і водночас із якоюсь жахливою, дикою рішучістю. Сава ніби переповнювала гордість за те, що він зміг повернутися, навіть у такому стані.

— Нейрі! — Руарі рикнула так голосно і різко, що я майже підстрибнула на місці. Вона вхопила мене за руку, грубо, майже боляче, й потягнула вбік. — Пропусти їх, драздової матері!

Я мало не впала, ноги підкосилися, і світ на мить похитнувся, ніби я ступила у прірву.

— Нейрі! — повторила Руарі вже зовсім близько, гаркнувши прямо мені у вухо.

Цей звук, схожий на удар батога, повернув мене до реальності. Я ковтнула повітря, хапаючи його ротом, наче риба, викинута на берег. Паніка піднімалась із глибини грудей, затоплюючи свідомість.

— Альдере! — майже несвідомо крикнула я, не знаючи, чого саме хочу, але відчайдушно потребуючи його допомоги.

Таверна відповіла миттєво. Стіни заскрипіли, а простір почав змінюватись, коридори розширювались, двері з’являлися там, де їх раніше не було, створюючи нові кімнати, яких зараз так гостро потребували поранені.

Я нарешті зробила глибокий вдих, поки десятки новоприбулих заходили всередину. Але краще б я того не робила. 

Нудота миттю підступила до горла.

Все навколо заполонив запах крові — густий, металевий, важкий, ніби розпечене залізо, кинуте у холодну воду. Він вгризався в мої легені, осідав на язиці, лишаючи в роті терпкий, солоний післясмак. Запах був настільки насичений, що я майже фізично відчувала, як він повільно просочується крізь мою шкіру, проникає в кожну клітину, просякає моє чуття.

За ним ховався інший аромат — ледь помітний, але ще більш страшний: запах обпаленої плоті, гарячий і гіркий, мов дим від погаслих вуглин.

В холі запанувала мертва, дзвінка тиша, яку перервали лише стогони, хрипи і бурчання поранених. Усі калдарійці, хто досі лишався тут, завмерли на місці, ніби заморожені невидимою силою. Їхні очі широко розплющились, їхні погляди прикувались до понівечених тіл, до закривавлених облич, до порожніх рукавів і штанин, з яких усе ще капала кров. 

Калдарійці, щойно ще такі впевнені й галасливі, зараз стояли мовчазні й шоковані.

Першою тишу порушила молода панночка біля барної стійки. Вона різко прикрила рот долонею, задихнувшись, і поспіхом відвернулась, намагаючись стримати блювотні позиви. Її товариші позадкували, щоб дати більше місця пораненим, і притиснулися до стін, утворюючи імпровізований коридор для проходу.

— О боги… — пробурмотів той самий гном, який ще недавно сперечався про політику. Його голос тремтів, а сиві брови зійшлись у тривожній гримасі. — Що там сталося…

Дехто мовчки відступив, притискаючись до своїх близьких. В очах людей було видно страх, співчуття і водночас незрозуміння. Гротек, який до того нервово постукував пальцями по столі, тепер стояв завмерши, широко роззявивши рота, а на його блідому обличчі не залишилося і сліду від недавньої впертості.

Драгорт, що щойно був готовий сперечатися й гніватися, зараз стояв із похиленою головою, лише час від часу поглядаючи в бік поранених. Його пазуристі пальці нервово стискали край столу, залишаючи на деревині глибокі подряпини.

Один із солдатів, котрий увійшов останнім, втомлено сперся на дверну раму і різко хитнув головою, намагаючись не знепритомніти.

Тим часом одна з калдарійок, якій вдалося трохи взяти себе в руки, кинулась сходами нагору, відчайдушно вигукуючи щось незрозуміле. І саме це врешті решт розморозило всіх навколо. 

— Несіть воду! 

— Рушники треба!

— Є в когось зілля?

Минуло кілька хвилин, перш ніж згори почулися поспішні кроки. Інші гості, хто вже пішов відпочивати, тепер знову вибігали до холу, налякані, стривожені, сонні, але миттєво пробуджені галасом. Вони збивалися докупи, нервово перешіптувались і намагались зрозуміти, що сталося.

— З дороги! Не заважайте! — крикнула я, пробігаючи повз натовп, відштовхнувши когось ліктем. 

В коморі мали бути рушники. 

— Софі, допоможи мені! — гукнула я, вже влітаючи до комори й кидаючи їй перший же рушник, який потрапив до рук.