12.2

Голоси стихли. Калдарійці в одну мить принишкли, поважно схиливши голови.

— Дякую, — можливо занадто шпарко і холодно сказала я, втім відчувала, що це необхідно. — Можливо ви всі забули, але королівством править король, а не принци. 

— Тоді чому Його величність дозволяє всьому цьому відбуватись? — з острахом, втім доволі сварливо запитала жінка в плащі. Знати б ще хто. — Невже він підтримує дії принца Роуена? 

— Ой, Ногуера, що ти мелеш?! — завівся старий гном. — Його величність ніколи б не підтримав чогось подібного. Якби був живий.

У мене було бажання ляснути себе по лобі і протерти обличчя. І як король править, що всі ці скажені (в хорошому і поганому сенсах) слухаються його?

— Його веичність живий, — кажу я втомлено.

— Тоді чому…

— Годі! — крикнула цього разу Софі, викликавши у Руарі поважаючу усмішку. — Перед вами забули відзвітувати чому! Думайте хоч трохи, коли говорите такі речі!

Кивнувши вдячно подрузі, я продовжила спокійніше, окинувши присутніх твердим поглядом, намагаючись триматися впевнено і водночас не занадто суворо:

— Ситуація складна для всіх нас. Я розумію, що зараз кожен нервує, але це не привід звинувачувати одне одного чи поширювати чутки. Поки Його Величність живий, саме він є нашим правителем. Крапка. Все решта — це спроби посіяти хаос і недовіру, які ми з вами допустити не повинні.

Деякі калдарійці перезирнулися між собою, мовчазно киваючи, хтось нервово потер лоба, інші ж уважно прислухалися.

Ногуера зітхнула, схилила голову й тихо пробурмотіла вибачення. Я ледь помітно кивнула у відповідь, показуючи, що не тримаю зла.

 — Альдер — це місце спокою та прихистку. Для всіх, хто цього потребує. —  продовжила я вже м’якше. — Поки ви тут — ви в безпеці. Але для того, щоб так і залишалося, усі мають слідувати правилам і бути зібраними та не створювати конфліктів.

Мої слова ніби трохи заспокоїли гостей. Принаймні, більшість облич стали менш напруженими, а в очах з’явилось щось на кшталт обережної надії. Я розуміла, що це лише тимчасово, але навіть це давало мені впевненість, що зараз я роблю саме те, що потрібно.

— Якщо вам щось знадобиться, — вела далі я, — скажіть Тортуну, Арбелі або ж звертайся до мене.

На цих словах Софі розправила плечі й трохи підняла підборіддя. Її обличчя залишалось серйозним, але я бачила, як у кутиках губ ледь помітно заграла посмішка. Вона кивнула на знак підтримки, яка зараз була мені ой як потрібна.

Руарі склала руки на грудях і коротко посміхнулась, задоволено поглядаючи на мене.

— А тепер розходьтеся по кімнатах, — спокійно додала я. — Відпочиньте, поїжте, заспокойтесь, якщо вам це потрібно. Зараз ми можемо лише чекати.

Гості почали поволі підійматися зі своїх місць, тихо перемовляючись між собою й попрямували до кімнат. Я глибоко зітхнула, відчуваючи, як напруга в мені трохи спала.

— Гарно впоралася, — тихо зауважила Софі, підійшовши ближче й легенько торкнувшись мого плеча. — Навіть я тобі майже повірила.

Коротко посміхнулась у відповідь, я стомлено закотила очі:

— Я сама собі ледь вірю, якщо чесно.

Руарі хмикнула, підморгнувши нам обом:

— А от я завжди вірила. Ну, майже завжди.

І здавалося, що ось він — спокій, тимчасовий можливо, крихкий, але спокій. Аж поки я не відчула нервові вібрації Альдера.

“Наближаються. Багато!” — пролунав в моїй голові голос таверни. Я встигла лише озирнутись, коли задні двері відчинились, і всередину хлинув натовп. На чолі якого йшов закривавлений Райвен і тримав на собі Сава, одна рука якого лежала на плечах мого чоловіка, а інша… була відсутня.

Я завмерла, вдивляючись у тих, хто щойно увійшов, не могла до кінця зрозуміти, що відбувається. Пульс вдарив у скронях так сильно, що я перестала чути будь-які інші звуки. Світ навколо ніби звузився до крихітної точки — до закривавленого обличчя Райвена.

— Райвене… — мій голос вийшов слабким, тремтячим, майже не моїм.

Його сорочка наскрізь просочилася кров'ю, темні плями розповзались, що чорнило на папері, а бруд і засохлі рани спотворювали його бліде, виснажене обличчя. Дихання перехопило, коли погляд ковзнув до його руки — лівиці — понівеченої, з браком кількох пальців. Рана була грубо перев'язана клаптями тканини, але навіть це не допомогло — кров все ще пробивалась крізь них, повільно, але невпинно.

Втім, це було не найстрашніше.