12.1

Я зробила глибокий вдих і вийшла з кімнати, зібравши всю волю в кулак. Тільки-но я ступила в коридор, як мене огорнуло тепло, ніби Альдер намагався підтримати мене хоча б так. Від цього я ледь помітно усміхнулася й полегшено зітхнула. 

Руарі та Софі сиділи в кріслах у вітальні. Вони замовкли, щойно мене побачили. Нага помітно розслабилась, відкинувшись на спинку крісла, а Софі, навпаки, встала, мабуть збираючись кинутись до мене. Я кивнула їй, підтверджуючи, що все гаразд, хоча всередині ще все колотилося.

— Вибачте, дівчата. Треба було переодягнутись. 

Софі зміряла мене уважним, прискіпливим поглядом, але так нічого і не сказала — лише м’яко усміхнулась, кивнула у відповідь і повернулася у своє крісло. 

— Виглядаєш краще, — тихо озвалася Руарі, всміхнувшись кутиком губ. — Майже войовничо.

— Це мало бути компліментом? — запитала я, сідаючи поруч.

— Для мене — так, — знизала плечима нага. — Тобі пасує. Та й нам усім не завадить зараз трохи войовничості.

Я тихо зітхнула, сперлась ліктями на коліна й потерла долонями обличчя.

— І не посперечаєшся, — буркнула собі під ніс, не підводячи очей. — В холі, як ви пам’ятаєте, чекає досить неспокійна компанія. Треба, мабуть, сходити і перевірити їх. Щоб не накоїли чогось. 

Руарі лише гмикнула і щось пробурмотіла під носа. Що саме — я розібрати не змогла, але судячи з виразу обличчя, нічого втішного. Втім, вона стрималася, нічого не додавши. За що я їй була дуже вдячна.

— Вони й справді можуть щось накоїти? — тихо озвалася Софі. — Я думала, тут є правила, яких усі дотримуються…

Руарі коротко хмикнула.

— Правила є, але не всі люблять їм підкорятися. Сама ж пам’ятаєш той буремний вечір, коли Ронда народила. Хто тоді правилам слідував?

— Але ж ситуації різні!

На обурений вигук Софі, нага тільки знизала плечима:

— Ситуації — різні, калдарійці ті ж самі. 

—  Не всі ті самі, є і нові обличчя. І саме ці обличчя викликають сумніви, — я підвелась на ноги. — Ходімо подивимось, що вони там. 

Коли ми спускалися сходами вниз, шум у холі поступово ставав дедалі голоснішим. Там панувало збуджене пожвавлення — калдарійці голосно щось обговорювали, сперечались, аж часом доходило до різких вигуків і різноманітних… емоційних реакцій.

Я мимоволі уповільнила крок, поглянувши вниз, на всю цю різноманітну компанію. За одним столом, напружено розмахуючи руками, сперечались двоє гротеків, схожі один з одним своїм зеленкуватим пір'ям та вуглуватими рисами обличчя. Поруч із ними сидів мовчазний драгорт, незворушний і холодний, що скеля. Навіть на відстані я бачила, як з його пащі іноді виривалися тоненькі цівки диму, коли він стискав зуби, ледве стримуючи своє роздратування.

У кутку навпроти дверей, злегка розмахуючи келихом із альдерівським елем, сперечалися декілька незнайомих мені калдарійок. Їхній мелодійний, але гучний сміх часом виривався над іншими звуками. Ще кілька чоловіків і жінок стояли біля барної стійки, глухо перемовляючись і крадькома поглядаючи в наш бік.

Та варто було мені зробити ще кілька кроків і зачинивши за нашою трійцею двері, як усі відразу замовкли. Гул розмов обірвався, ніби хтось різко наклав закляття німоти. Усі калдарійці майже одночасно повернули голови до нас, застигнувши і напружено вдивляючись, немов намагаючись оцінити мій стан.

Я вирівняла спину, мої м’язи мимоволі напружились від їхньої пильної уваги, але старанно стримувала будь-які ознаки тривоги.

— Нарешті, — пробурмотів один із присутніх, молодий гротек, нервово постукуючи по столу трипалими пальцями з перетинкам. — Ми вже думали, про нас тут взагалі забули.

Софі здригнулася. Вона досі звикала до дивних калдарійців. Після тієї ночі, коли вона так впевнено й сміливо допомогла Ронді народити, я думала, що Софі вже звикла до них усіх. Та вочевидь одна справа іноді бачитись з ними, пробігаючи повз хол на наші посиденьки, і зовсім інша стояти ось так перед натовпом від якого невідомо чого чекати.

— Ніхто нікого не забув, — тихо, але твердо відповіла я. — Вибачте, що змусила вас чекати. Виникли певні обставини.

— У нас теж обставини! — вигукнув драгорт із дальнього кута, той самий, який одного разу вже став жертвою власної самовпевненості​. 

Втім, майже одразу він замовк, отримавши різкий поштовх ліктем від гротеки, що сиділа поруч. Його золотисті очі гнівно спалахнули, але він відвів погляд убік, незадоволено бурмочучи щось собі під носа.

Руарі зробила крок уперед:

— Щось не подобається? Можеш залишити таверну. Двері он там!

Я стиснула губи, кинувши на нагу красномовний погляд, мовляв, не варто зараз загострювати ситуацію. Вона лише знизала плечима, але більше нічого не додала.

Важко зітхнувши, я вийшла на середину залу і голосно сказала:

— Слухайте уважно! Якщо комусь із вас потрібне місце, щоб відпочити — кімнати Альдеру готові прийняти вас. Цього разу ніякою оплати вимагати ми від вас не будемо, втім лише у випадку, якщо ви будете дотримуватись правил. І найголовніше правило: жодних висловлювань про боротьбу на тому чи іншому боці. — Я підняла руку, щоб вгамувати перші незадоволені бурчання. — ТИХО! 

Альдер задрижав, нагадуючи всім, що тут не звичайна забігайлівка, де можна випити і закусити. І що я називаюсь Господаркою не просто так.