Розділ 12

Я стояла у ванній, спираючись обома руками на краї умивальника. Пальці тремтіли, стискаючи холодний кахель, ніби ця твердість могла додати мені стійкості.

Розповісти все Софі зайняло деякий час, але принаймні це добре відволікало від тривожних думок. Втім, ненадовго.

Посилаючись на потребу усамітнитися в ванній кімнаті для звичних природних справ, я залишила дівчат у вітальні. Сама ж, варто було лише дверям зачинись, дозволила хоча б на коротку мить відпустити сльози.

“Альдер, зроби так, щоб вони мене не чули” — наказала подумки. Відчула у відповідь стурбовані коливання енергії, але разом з тим  — і магічні хвилі, що вочевидь накрили куполом тиші ванну кімнату.

Я більше не могла триматися. Усе, що накопичилось за останні дні — страх, відчай, гнів, втома — вихлюпнулося назовні в неконтрольованому потоці. Я кусала губи, щоб не завити, просто про всяк випадок, але моє тіло здригалося від кожного ридання.

У голові роїлися думки. Райвен. Альдер. Роуен. Всі ті калдарійці у холі. Руарі. Ліс. Битва. Ця клята магічна клятва, яка тепер прив’язала до мене ще й Софі. Якщо щось піде не так… якщо я виявлюсь надто слабкою, надто дурною, надто запізнюся...

Я уявила її. Софі, яка лежить на підлозі в судомах, а кров сочиться з куточків її губ. Софі, яка простягає до мене руку і шепоче щось, чого я не встигаю почути...

— Ні… — глухо прохрипіла я, стискаючи руки на умивальнику так, що побіліли кісточки.

Потрібно взяти себе в руки.

Потрібно...

Я підняла погляд і глянула на себе у дзеркало. Очі червоні, набряклі. Шкіра під ними потемніла — наче синці від ударів, але це були лише сліди втоми. Пасма волосся злиплися і вибилися з недбалої коси, а тонкі пасмуги спадали на вологі від сліз щоки. Я виглядала так, ніби ось-ось зламаюся. І частина мене справді хотіла просто здатися — махнути на все рукою, піти з таверни, втекти подалі від проблем, які звалилися на мене.

Важко видихнувши, сперлась обома руками на край умивальника і заплющила очі. 

Ні. Так не можна. Не можна дозволяти відчаю і страху затопити мене. Я ж не настільки слабка! Чи настільки? Майнули спогади про сварки з Райвеном. Можливо через це він і тримав мене постійно осторонь від усього? Може він бачив те, чого, як я думала, не існувало? Слабкість. Така велика, що варто натиснути на мене трохи сильніше і я розвалюся, наче старий будинок, який хтось занадто довго ігнорував, поки його стіни не почали тріщати, а дах ось-ось мав би обвалитися.

Я стиснула зуби, ніби це могло стримати вихор емоцій у грудях. Та що за драздівня?! Нейрі, агов, прийди до тями! Ти не розвалюха, не якась там тендітна квіточка. Ти Господарка магічної таверни по праву крові! Ти нащадок королеви, нехай і невідомого народу, але ж нащадок. Твій чоловік — принц! Зберися!

Я різко підняла голову і подивилась на своє відображення. Страшна? Так. Виснажена? Неймовірно сильно. Але, слабка? О, це вже дзуськи! 

Я втягнула повітря крізь зуби, намагаючись загнати цю кляту слабкість глибше в себе. Стало трохи легше, хоча руки ще тремтіли. 

— Досить, — прошепотіла я власному відображенню. — Все. Досить.

Обличчя у дзеркалі спохмурніло, очі ще блищали, повні сліз, але з них поступово зникала паніка. Пальці, досі судомно стискаючи край умивальника, нарешті розтиснулися.

Я увімкнула кран і набрала пригоршню холодної води. Вона збігала по пальцях, охолоджувала шкіру, і я різко хлюпнула її собі в обличчя. Крижана прохолода вдарила по нервам, змусивши серце забитися швидше.

— Ти не зламаєшся, — пробурмотіла крізь зуби. — Не зламаєшся.

Нахилившись ближче до дзеркала, провела пальцями по шкірі під очима, намагаючись хоч трохи розтерти ці кляті темні кола. Вийшло погано. Я тепер виглядала так, наче мене зібралися відправити на роль привида в якийсь дешевий театр.

— Прекрасно, — пробурмотіла і хихикнула, несподівано для себе самої. Сміх вийшов коротким, нервовим, але хоч якось полегшив загальний стан.

Я витерла обличчя ще раз, вдихнула, видихнула, намагаючись привести дихання до норми. Пальці ковзнули по зап’ястю — шлюбне татуювання ледь відчутно пульсувало під шкірою. Не зникло, не потьмяніло. А отже,  Райвен живий. І зараз це єдине, що мало значення.

Хоча ні, не єдине. 

Розпустивши і розчесавши сплутане волосся, я знову зібрала його в тугу косу. Прискіпливим поглядом оглянула себе ще раз. Одяг, треба переодягнутись, а не бігати в нічній сорочці, до того ж закривавленій.

Я повернулася до кімнати і рішуче відкрила шафу, в якій були складені мої і Райвенові речі. Пальці ковзали по тканинах, шукаючи щось, що допомогло б мені почуватися… сильнішою. Впевненішою. Не розпатланою, розгубленою жінкою, яка щойно ридала в ванній, а кимось, хто контролює ситуацію. Господаркою.

Мій погляд натрапив на темно-зелену сорочку з високим коміром і шнурівкою на грудях — вона належала Райвену. Але хіба це не найкраший спосіб відчути впевненість, одягнувши щось, що належить йому? Витягнувши її, я одразу ж натрапила на вузькі штани з товстої тканини, зручні й міцні. Ми купили їх у торговця. Точніше, він за ці штани купив випивку і їжу в Альдері. Саме те, що потрібно.

Переодягаючись, я подумки змушувала себе повторювати одну й ту ж мантру: Я впораюсь. Я впораюсь. Я впораюсь.

Сорочка сіла не зовсім по фігурі, точніше зовсім НЕ. Втім, шкіряний широкий ремінь, який також носив Райвен, допоміг підперезатися, а вузькі штани, хоч і були не зовсім нові, викликали відчуття надійності. Я додала ще кілька ременів поверх, щоб у разі чого, на них можна було прикріпити ніж або флягу з водою. Ніби це могло мені допомогти, але яку–не–яку впевненість додавало.

Погляд знову впав на дзеркало. Я виглядала по-іншому. Втомлена, але не розбита. Розгублена, але не слабка.

— Отак краще, — пробурмотіла я собі.

Залишалося лише знову вийти до них — до Софі, до Руарі... і до тих, хто досі чекав у холі.