11.3

Важко ковтнувши, намагаючись хоч якось привести думки до ладу, я змусила себе говорити. Голос тремтів, пересохле горло стискалось, але я вимучила з себе придушене:

— Я… нічого не знаю про це. — Мій голос був тихим, розгубленим, немов його зірвали з вітру. Очі Софі спалахнули новою хвилею болю. Вона не вірила. Бачила в мені лише зраду.

Я відчула, як в грудях щось стислося, перетворюючись на крижаний клубок. Якщо вона мені зараз не повірить, якщо вирішить, що я дійсно просто проігнорувала її крик про допомогу…

Зробила крок уперед, майже благаючи:

— Присягаюсь, Софі, я нічого про це не знала і нічого не отримувала. Прошу, повір мені. Невже ти справді думаєш, що я могла б так з тобою вчинити?

— Вибач, але я вже не знаю, що думати! Ти віддалилась від мене, приховуєш щось і ігноруєш мене. Я не знаю, що думати, Нейрі, розумієш?!

Відступивши на слабких ногах, впала на диван і обхопила голову руками. Мені здавалось, що це нічний кошмар. Все навколо летіло Дразду в пащу, руйнувалась сама земля у мене під ногами. І скільки б я себе не щипала, а пробудження не наставало. 

— Всевишні, та зжальтеся нарешті, — прошепотіла, дивлячись в підлогу. 

Альдер нервував, проте я постійно віддавала подумки лише один наказ — не втручатись. Не вистачало ще щось накоїти, не втримавши емоцій. 

Тиша, що зависла між нами, була нестерпною. Вона давила, дзвеніла у вухах, залишаючи лише звук важкого дихання і шалений стукіт серця десь у грудях. Звісно, Софі мала рацію. З самого дитинства ми були мов сестри. Її батьки приймали мене завжди тепло і привітно, а сама подруга не раз захищала мене в різних ситуаціях. Між нами не було секретів. 

Допоки я не увійшла вперше в Альдер. 

Важко зітхнувши, прикусивши нижню губу так, що вона сховалась за верхньою, я підвела погляд на Софі. Важкий вибір стояв переді мною: розповісти правду і втягнути її у щось страшне, у щось, чого я достеменно і сама не розумію, або… Або ж втратити Софі назавжди.

Я мовчала. Вона мовчала. Руарі збоку нервово постукувала пальцями по руків’ї меча, але теж не промовила ані словечка. 

Важкий вибір, і результат кожного може призвести до непоправних наслідків. Звісно, я планувала все їй розповісти, але ж тоді, коли це буде безпечно. Чи пробачить потім Софі мені мовчання? Чи пробачила б я? Як не старалась поставити себе на її місце, а ніяк не вдавалось. Аж поки в голові не майнула думка, що зараз я вчиняла так само, як Райвен зі мною — вирішувала за неї. З іншого ж боку, ситуація стосувалась і інших, не лише мене. То що ж я повинна була обрати?

Та мабуть Софі вирішила, що з неї досить. Вона розвернулась, зачепивши вазу з фруктами на столику і мало не скинувши її на підлогу, та швидким кроком попрямувала до виходу.

— Софі, стій! — викрикнула я, і цього разу Альдер втрутився. Чи може то я несвідомо віддала наказ заблокувати вихід. Головне те, що коли подруга смикнула за ручку, двері не піддалися. 

— Випусти мене! 

— Ні. Вибач, але ні. Ти вислухаєш мене, і якщо потім захочеш піти — я тебе не триматиму.

Вона схрестила руки, не відходячи від дверей, наче збиралась за першої ж можливості чкурнути геть, і вигнула брови. Губи стиснула, підборіддя задерла. Якби не блиск в очах і червоний ніс, можна було б подумати, що їй не боляче. 

Я зітхнула. Прокляття! Вислухати, звісно, от тільки що сказати я так і не вирішила. Просто вибачатись і відбріхуватись не хотілось, запевняти, що розкажу потім — не мало сенсу. Говорити правду було страшно.

— Гаразд, — стиснула я нервово долоні в замок, — гаразд. Я не можу розповісти тобі все.

Софі відкрила рота, щоб обуритись, але я її перебила, підвищивши голос:

— Я не можу розповісти все! Але щось — таки розповім. 

— А вона знає все? — кивнула Софі на Руарі.

Прокляття!

Я лише кивнула.

— Отже вона таки краща за мене?

— Ні, ніхто не кращий і не гірший. Просто…

— Я принесла клятву моїй пані, — влізла Руарі. — Васальну присягу вірності. 

Софі завмерла, розгублено нахмурилась і прикусила губу, замислившись. 

— І що це означає? 

Я поглянула на Руарі, ніби питаючи дозволу розповісти все. Бо за цим питанням неодмінно піде наступне, потім ще і ще. Та нага на мене навіть не подивилась.  Її обличчя залишалося незворушним, лише пальці ще міцніше стиснули руків’я меча, коли вона сама заговорила до Софі.

— Це означає, що я продовжую жити лише завдяки Нейрі. І якщо я хоча б подумаю про зраду — то помру, в муках, але швидко. 

— Чому тоді я не можу принести таку ж саму клятву? — Брови Софі злетіли догори, а в голосі з’явилася колюча нотка.

Я здивовано витріщилась на неї. Руарі також. А потім ми мимовільно перезирнулись, наче два остолопи. Бо мабуть ми і були два остолопи, які про це навіть не подумали.

— Власне, — пробурмотіла Руарі, — а дійсно, чому ні?

— Бо… це ризик? — невпевнено сказала я.

— Це ризик, — погодилась нага, проте додала, — мабуть. Втім, зараз ми всі в зоні ризику. А люди взагалі можуть давати клятви? 

Я тільки знизала плечима і подивилась знову на Софі, яка не зводила з нас пильного погляду. 

— Ви двоє знову щось вирішуєте без мене?

— Ні, ми просто… Софі, я не знаю, чи це хороша ідея. У Руарі тоді не було іншого вибору, а…

— А я хочу сама. Я принесу клятву, а ти розповіси мені все. Тоді ж ти зможеш розповісти, так?

Я вагалась. Прокручувала в голові купу різноманітних ситуацій, які могли виникнути, зважувала ризики, шукала аргументи проти цієї затії і в той же час шукала аргументи на користь цього. Мабуть ще трохи б і моя голова просто вибухнула б від всіх цих думок! 

— Потім подаруєш їй титул і трохи земель, — Руарі вишкірила зуби, — коли твій чоловік стане королем.

— Руарі!

— Що? Той факт, що Роуен і Райвен боряться за престол, вже ні для кого не секрет. А якщо переможе перший, то ми всі, — нага провела долонею по горлу і поглянула вгору, — ну, ви зрозуміли.