11.2

Від цього питання по спині пробіг мороз. Я ледь чутно зітхнула, усвідомлюючи, що мовчанка лише погіршить ситуацію. Та чи готова я була озвучити це вголос? Мені не хотілось втягувати ще й Софі у все це.

— Не знаю, — зрештою вимовила, і це була правда, бо я справді не була впевнена.

Подруга різко стиснула мою руку.

— О, Всевишні… — подруга вражено втупилася в мене, ніби вперше бачила. — Ти когось…?

— Що? Ні! Ні, звісно, ні! Я не… 

Руарі тяжко зітхнула. Не дивлячись на мене, вона заговорила до Софі.

— У маєтку Райвена почався бій, тож… Хто знає чия конкретно кров залишилась на Нейрі.

Софі охнула, різко притискаючи долоню до рота, її великі блакитні очі розширилися від жаху. Ніби одне слово – бій – розбило її уявлення про все, що відбувалося довкола. Я бачила, як її обличчя зблідло, як у куточках очей з’явилося непевне тремтіння.

— Бій? — її голос зірвався, став ледь чутним, напівшепотом. — Але… але я думала, що це справді лише чутки. Якби все було так серйозно, король би вже…

Вона не закінчила.

Напружена тиша зависла між нами, заповнюючи простір гірким присмаком здогадок.

Але Софі не могла не продовжити. Вона зітхнула, зібралася, спробувала знову:

— Чому тоді король нічого не робить? Невже він…

— Навіть не говори і не думай про таке! — рикнула Руарі.

У мене кольнуло в серці, коли я побачила стиснуті губи Софі. А коли вона кинула на мене короткий погляд, мені захотілось крізь землю провалитись. 

Докір. 

Розчарування.

Я надто добре знала подругу. Ще в дитинстві, коли Софі ображалась на когось, була то я чи хтось інший, вона рідко висловлювала це словами. Не хотіла провокувати сварку, як подруга колись пояснювала. Але очі Софі ніколи не могли приховати її почуттів. 

І зараз, як колись, вона замовкла, занурилась в себе і навіть погляд відвела. 

— Софі… — голос зірвався з губ ледве чутним шепотом, але цього було достатньо.

Подруга різко підхопилася на ноги, рухаючись занадто швидко, немов хотіла втекти не лише з кімнати, а й від власних почуттів. Кинувши рушник на столик, вона повернулась до мене з виразом обурення, втоми й, можливо, чогось схожого на розчарування.

— Думаю, моя присутність тут лише заважає.

— Це не так, — швидко заперечила я, але голос видався занадто слабким, не досить переконливим.

— А як, Нейрі?! — різко відрубала Софі, і її очі блиснули гнівом. — Як?!

Напруга в кімнаті наростала, повітря стало важким, а її голос віддавався луною в моїй свідомості. Руарі, що стояла неподалік, ніби досі не вирішила, як діяти. Але її рука мимоволі потягнулась до меча – невеличкий, ледь помітний рух, що все ж не вислизнув з-під мого погляду.

— Ні! — мій голос розірвав тишу гостро, немов кинжал, встромлений у напружений простір між нами.

— О, серйозно?! — Софі підняла брови, недовірливо дивлячись на нагу. Її губи вигнулися у гіркій посмішці. — Ти зібралась атакувати мене?

— Я буду захищати Нейрі навіть від тебе, якщо доведеться! — голос Руарі був твердим, незламним, сповненим рішучості.

— Руарі, припини! Софі не загроза! — спробувала я повернути контроль над ситуацією, але Руарі лише зухвало стиснула губи.

— Ми не можемо знати, хто загроза, а хто ні.

Важкі слова обірвали повітря, мов обухом. Я побачила, як обличчя Софі спотворилось болем. Вона зробила крок назад, її руки стиснулись у кулаки.

— Тобто ви вважаєте, що я можу заподіяти шкоду найкращій подрузі?! — її голос здригнувся, змішавшись із люттю та образою. — Нейрі мені як сестра! Принаймні, була, поки Райвен і ти не з’явились!

Вона глибоко вдихнула, її плечі здригнулися, але вона вперто трималася. Очі блищали – гнівом чи стриманими сльозами, я не знала. Відчайдушне бажання сказати щось і стримати себе одночасно відбивалося в її напруженому обличчі, в кутиках губ, що ледь здригалися.

— Може, її треба від вас захищати?! — її голос зірвався на більш високі ноти, і цей відчай, біль, що проривався крізь злість, неможливо було не відчути.

— Дівчата, припиніть! — мій голос не прозвучав так твердо, як мені б хотілося. Він затремтів, зірвався, ніби оголене серце раптом стиснули чимось крижаним.

Але Руарі не збиралася поступатися. Вона зробила крок вперед, нависаючи над Софі. Очі звузились, губи розтяглися в небезпечній усмішці, оголюючи гострі ікла, схожі на хижий вишкір. У повітрі застигла загроза.

— Не. Провокуй. Мене. — її голос став низьким, загрозливим, немов наближення бурі. — Я служу моїй пані вірою і правдою, а ти…

— А що я?! — вигукнула Софі, не відступаючи ні на крок. В її очах спалахнув вогонь, а груди стрімко підіймалися від швидкого, схвильованого дихання. — Я чимось гірша за тебе, бо в мене немає кігтів, зубів або хвоста?! Чи може справа в тому, що я не віддана слуга, а всього лише її подруга?!

— Софі, благаю, ти не розумієш… — прошепотіла я, але знала, що ці слова лише розпалять її ще дужче.

— О, звісно що ні! — її сміх пролунав глухо, різко, як брязкіт розбитого скла. — Бо навіщо мені вже щось розповідати, так? Ми росли разом, Нейрі! Пресвяті Жерці, я завжди була поруч, завжди тебе підтримувала! А тепер що? Що я такого зробила, що ти майже викреслила мене з твого життя?!

Серце стислося.

— Я не викреслила! — вигукнула, зробивши крок до неї. — Просто є речі, які я не можу розповісти. Софі, я просто не хочу втягувати і тебе в халепу!

Її губи сіпнулися, і вона різко вдихнула, ніби борючись із хвилею емоцій.

— О ні, ти це зробила! — прошепотіла вона, і цей шепіт був гіршим за будь-який крик. — Навіть якщо ти не могла мені щось розповісти, чому ж тоді ти не допомогла, коли я просила?

Я відчула, як холодні пальці страху стиснули моє горло.

— Що? Коли? — вп'ялася в неї очима, але вона вже не дивилася на мене, лише нервово ковтнула, зціпивши зуби.

— Ого, ти навіть брехати навчилась правдоподібно. — Її очі зневажливо блиснули. — Хто такі уроки тобі дав, не підкажеш? Може, і мені варто повчитись, якщо це настільки корисна навичка.