11.1

Софі, зазвичай відкрита й активна, зараз мнулася і виглядала мов бліда тінь самої себе. Її зазвичай жваві блакитні очі тепер були потьмянілими, а губи нервово стиснуті. Вигляд подруги викликав у мене гострий біль у грудях.

Я ступила ближче, не вагаючись, і міцно обійняла її, вдихаючи знайомий аромат трав’яного настою, яким вона завжди пахла. Вона напружилася на мить, ніби не сподіваючись на такий жест, а потім різко видихнула, наче скидаючи непотрібний тягар, і обійняла мене у відповідь.

— Я так сумувала, — прошепотіла я майже нечутно, відчуваючи, як моє тіло охоплює тепло від її дотику.

Відповіддю стало її тяжке зітхання — змішане від полегшення та болю.

— Я теж, — прошепотіла вона і, відсторонившись, уперлася руками в мої плечі, оглядаючи з ніг до голови. В її погляді промайнуло щось схоже на тривогу, а потім різко — жах. — Всевишні, на тобі плями крові! Ти поранена?

Я смикнулася, ледь не зробивши крок назад, інстинктивно зиркнувши вниз. Кров... Вона вже засохла, утворивши темні плями на тканині. Чужа.

Руарі, що досі трималася осторонь, миттю опинилася поруч із Софі, її зміїні очі хижо звузилися, оцінюючи мою зовнішність.

— Ні, це не… — я важко ковтнула, відчуваючи, як горло раптово пересохло. — Це не моя.

Руарі гмикнула, обмінялася швидким поглядом із Софі, а потім скривила тонкі губи.

— Ми не можемо знати напевно. Тебе треба роздягнути і оглянути, — кивнула нага.

Вона схопила мене за лікоть холодними руками, втім доволі обережно, не завдаючи болю. Кивнула Софі, щоб та йшла за нами, і потягнула в господарське крило таверни. 

Я кинула погляд через плече, перш ніж за нами зачинились двері. Мене турбували ті, хто залишився в головному залі. Що з ними робити, що вони робитимуть далі? Що якщо вони не дослухаються до слів Руарі і таки спробують діяти? 

О Всевишні, чим я вас так прогнівила?! 

З моменту, як мої ноги переступили поріг Альдеру все ставало лише складніше і складніше. Складалось враження, що кожна наступна хвиля проблем була більша за попередню. І я борсаюся, борсаюся, борсаюся в потоці, тішу себе, що ось–ось випливу, а насправді вже майже потонула. Може я проклята приносити нещастя? 

Стукіт підборів Софії і відлуння твердих кроків Руарі лунали коридором, поки ми мовчки йшли в наші з Райвеном кімнати. Напруга між нами відчувалась дуже гостро, хоча ніхто нічого не казав, не зітхав, демонструючи якесь незадоволення. Але щось було, щось невловиме та все ж важче. І від цього також хотілось вити. 

Думати про Райвена зараз було… страшно. Та хоч би як я гнала підступні моторошні думки, вони все одно повертались, впиваючись холодними пазурями в серце. Як він там? Чи не поранений, чи має сили опиратись і боротись? Чи не загине від руки власного брата? 

— Припини, — різко шикнула на мене Руарі. — Не смій оплакувати їх раніше, ніж знатимеш напевно.

Я важко ковтнула, з нерозумінням поглянувши на нагу і… Раптом усвідомила, що сльози течуть по моїм щокам. Я судомно вдихнула, хапаючи повітря і кивнула. Вона мала рацію, не можна було розкисати, тим паче в такий момент.

— Руарі, — Софі нахмурилась, переводячи погляд з мене на нагу, — сльози це нормально, знаєш, коли людям страшно. 

— Не знаю, — огризнулась та, відвертаючись, ховаючи очі, — я не знаю, що таке страх.

Та щось я мала сумніви в правдивості цього. Перед очима виник той поцілунок, між нею і Савом. Не така вже Руарі і безстрашна і холодна, якою хоче здаватись. Але вголос я цього не сказала. 

М’яко торкнувшись рукою плеча Софі, зупинила її від подальших висловлювань покачуванням голови. От тільки замість розуміння, в очах подруги щось промайнуло. Вона підтисла губи і відвернулась, однаковісінько як зробила до цього Руарі. 

Та що відбувається, драздові кігті мені в печінку?!

Повітря між нами стало ще густішим, наче просочене невимовними словами й емоціями, що не знаходили виходу. Руарі першою підійшла до входу і різко штовхнула двері, впускаючи нас у вітальню. Всередині панувала сутінкова прохолода – ніби саме приміщення відчувало нашу напругу та вирішило відгукнутися на неї.

— Сідай, — сухо кинула вона, киваючи мені на стілець біля невеликого столу. — І не пручайся.

Я глибоко вдихнула й повільно опустилась, відчуваючи, як тремтять пальці. Софі, не кажучи ні слова, принесла з шафи чистий рушник і миску з теплою водою. Вона занурила тканину, а потім обережно торкнулася моєї руки, витираючи засохлу кров.

— Дівчата, припиніть, я можу сама…

Руарі зиркнула на мене так, що я проковтнула кінець фрази.

— Нейрі, зараз ти сама НЕ можеш. Тому сиди і не пручайся.

— Ти точно не поранена? — прошепотіла Софі так тихо, ніби боялася відповідь.

Я похитала головою.

— Це не моя кров, — повторила я, але цього разу голос мій був глухим, безбарвним.

— Якщо не твоя, то чия?