14.3

— Що це, драздова душа, щойно було? — пробурмотіла я, розвертаючись до Руарі. — Ти зараз справді зніяковіла?

— Та йди ти, — відрізала вона, хоча щоки її підозріло налилися темно-зеленим. — Це все він винен з його новинами.

— І зі сталевими м’язами та явно гострим мечем, — пирснула в кулак Софі.

Руарі зашипіла.

— Досить, ви дві язикаті курки!

— Може ми і курки, — погодилась Софі, підморгнувши, — але ой що буде, коли Сав про це все взнає!

— Ви не посмієте! 

— Звісно ні, — протягнула я, склавши руки на грудях. — Ми мовчатимемо, як риби. Особливо Софі, вона ж узагалі відома стриманістю, еге ж?

— Точно–точно, — кивнула та, з невинним виразом обличчя, який зіпсувала надто хитра усмішка. — Ні слова про зелені щічки нашої грізної капітанки.

— Софі! — простогнала Руарі, потираючи долонею обличчя. — Я ще не повністю відновилась, не змушуй мене витрачати останні сили на твій похорон!

— Але ж ти така кумедна, коли не знаєш, що відповісти, — докинула я, стиха сміючись. — Можеш не дякувати, я збережу це для історії. Альдер, запиши!

— Не смій! — зашипіла Руарі, і мені здалося, що навіть меблі здригнулися від її тону.

— То як це було? — з удаваною серйозністю поцікавилася Софі. — Серце забилося? Коліна тремтіли? А може ти уявила себе в білосніжній формі поруч із цим Найдрійським?

— Та замовкніть ви вже заради всіх пращурів! Нічого подібного! У мене просто був шок! — обурено видихнула Руарі. 

— Так–так, звісно, — кивали ми з Софі дружньо, з однаковими дурними виразами обличчя. — Але ж як ти намагалася не усміхнутись, коли він сказав: «Я не хочу знати про ваші сімейні справи».

Софі охнула:

 — Це ж звучало майже як… "я готовий приймати сповіді в будь-який час доби."

— Я вас ненавиджу, — гордо вскинула підборіддя Руарі, відкинувши пасма волосся з обличчя. — Чесне слово, я вас двох зараз ненавиджу. І мені треба відпочинок на самоті. Хоча ні, краще з кружкою…

Я і Софі перезирнулись, і в момент приклали зворотній бік долонь до наших лобів, імітуючи закоханих панянок, з придихом проспівали:

— … кружку калдарійського елю! 

Руарі сплюнула на підлогу.

— Ідіть Драздові під хвіст!

Посміюючись, я підійшла до барної стійки, взяла три дерев’яні кухлі і налила нам елю. Після всього, що сталося, здавалося доречним трохи розслабитись і просто потеревенити.

— А якщо серйозно, — я подала напій подругам і пригубла свій, — то чому ти так на нього витріщалась? У тебе волосся ворушилось, якщо ти не помітила.

Софі, як і я, з цікавістю втупилася поглядом в нагу. Та важко зітхнула, зробила кілька ковтків. Поставивши різко кухоль на стіл, що навіть ель виплеснувся на стільницю, Руарі неохоче промимрила:

— Це щось на кшталт родової пам’яті. Пращури Найдрійського колись давно були дуже вправними воїнами і поклали чимало нагів у землю. Це не написано в жодному історичному документі. Ми просто… знаємо. Шосте чуття, якщо хочете так назвати.

— І воно проявляється у вигляді… оживання волосся? — зиркнула Софі, злегка нахилившись до неї через стіл.

— Твоє теж би ожило, — огризнулася Руарі, — якби ти інстинктивно впізнала людину, з якою твої пращури воювали до останнього подиху. Це як… як запах крові в повітрі, тільки на рівні пам’яті тіла.

Я кивнула, зосереджено крутячи в пальцях кухоль. Отже у калдарійців є і такі особливості. Цікаво, чи сам Найдрійський в курсі про дії своїх пращурів? 

— До Дразда всі ці проблеми! — вигукнула я тост.

— Туди їх! — підтримали дівчата. — Нарешті відпочинемо!