13.1

Я лише похитала головою, поглянувши на Райвена з докором. Іноді мені здавалося, що він навмисно це робив, наче бунтував проти правил, як у дитинстві. Але в той же час, я підозрювала, що він бравує, небажаючи показувати власну слабкість. 

— Райвене, це не ігри.

— Ви занадто клопочетесь навколо нас, — відказав він, ковзнувши руками по моїй талії і потершись носом об мою щоку. — Ми живі, на власних ногах. Немає про що хвилюватись. 

Я вигнула брову, зиркнувши вниз, на його руку, де відсутність пальців приховувала лише кляті бинти. Та нагадувати зайвий раз про це не хотілось. Бо він вперто мовчав про все, що сталося у маєтку. Обидва рази, коли я запитувала, закінчились його похмурим обличчям, важким мовчанням і відмахуванням. Єдине, що мені було сказано — “Роуену дісталось не менше, сподіваюсь, навіть більше!” 

І все. Більше жодних деталей. Не могла ж я йти розпитувати поранених солдат. Та й щоб я їм сказала? Мій чоловік мовчить, розкажіть ви? Ні, це було б неправильно і навіть принизливо. 

— Щось тебе турбує, Мишеня? — м’який шепіт Райвена вирвав мене з думок.

Його тепле дихання торкалось моєї шкіри, лоскочучи. Це було б приємне відчуття, якби не вся ця ситуація.

— Багато що, — розмито прошепотіла у відповідь. — Наприклад, що буде далі з усіма пораненими? Ми не можемо тримати їх тут довго, у нас закінчуються запаси їжі і ліків. Цілителі майже не відпочивають, вони на межі виснаження. 

Райвен поклав підборіддя мені на плече, і я не могла бачити вираз його обличчя. Та напруга в його м’язах вже багато що сказала.

— Все буде добре. Розслабся, — бурмотів він майже ліниво, зневажливо до проблеми, ніби мова йшла про погоду, а не про десятки поранених. — Я розберусь.

Райвен притягнув мене ближче, а задумалась, кого він намагається втішити: мене чи себе? Можливо, обох? 

Роздратоване зітхання вирвалося раніше, ніж чітка думка оселилась в голові. Я розтулила губи, щоб почати знову розпитувати його про події в маєтку…

Цок. 

Я озирнулась навколо — нічого. 

Цок. Цок. Цок.

Погляд впав на вікно. Там, за склом, щось ворушилось.

Спершу я побачила лише відблиск. Потім — тонкий силует, який раз за разом вдарився об шибку. Крихітний жук. Металевий, з прозорими крильцями, що дзвеніли в такт ударам.

Цок–цок–цок–цок.

До нього приєднались ще три, потім чотири, п’ять, шість… Їхня кількість збільшувалась, вони билися у вікно вперто, з надприродною точністю, немов виконував чітку команду.

— Що це? — важко глитнула. Шкіра вкрилася дрібними мурашками.

— Вісники, — тихо відповів Райвен, але голос у нього був уже не такий розслаблений, як хвилину тому. 

Софі виглядала розгубленою, як і я. А от Райвен, Руарі та Сав змінилися на очах. Їхня розслабленість зникла, мов змита холодною водою. Усі троє завмерли — насторожені, стривожені, але не здивовані. Вочевидь, вони знали, що це за дивні жучки. 

Нага підійшла до вікна і озирнулась на нас. Ні, не на нас — на Райвена. 

— Треба впустити, — Руарі прикусила губу.

— Треба, — зітхнув Райвен і вперше за весь цей час прозвучав… втомлено. — Нейрі, накажи Альдеру впустити Вісників.

— Ти жартуєш, правда? — кожне слово відбивалось у скронях. — Ти хочеш, щоб я відкрила браму цим... штукам?!

— Це не просто штуки, — відповів Сав, нервово постукуючи ложкою по столі. — Це глашатаї волі Корони. Їхня задача — сповістити народ про щось важливе, про щось, що мають почути всі. Водночас. Усюди.

Серце пропустило удар. Холодний липкий страх пробрався під одяг, пробіг уздовж хребта, змусив зіщулитись. Думки — одна страшніша за іншу. Горло пересохло.

А що як… що як король…?

"Ні. Ні, Нейрі, навіть не думай про це!" — різко наказала собі подумки, силкуючись вирватися з обіймів паніки. Але варто було лише глянути навколо — і все стало зрозуміло без слів: ті самі хвилювання в очах, та сама туга в погляді. Страх, що огортає не лише розум, а й саме повітря, яким дихаєш.

Ніхто не зронив ані слова.
Жодного руху.
Лише звук ложки, що знову й знову вдаряла по металевому краю миски і цокання Вісників у шибку.

— Нейрі, відчини, — знову каже Райвен.

— Альдере, — шепочу тремтливим голосом, — впусти Вісників. 

Таверна не змушує чекати. Ставні розчахнулися, внизу мабуть, також, і сотні, а можливо і тисячі дрібних жучків–артефактів ввірвалися всередину.

Кожен з них випромінював м’яке світло, а тонкі крильця дзижчали в унісон. Механічні створіння зависали під стелею, осідали на перилах, столах, підвіконнях — заповнюючи кожен куток таверни. 

— Вони розлітаються по всьому королівству, — Райвенова долоня стиснула мою сукню на талії, — аби пролунати одночасно. Щоб ніхто не сказав: "Я не чув".

— Чому ми тоді ніколи не знали про них? — запитую я, здригаючись, ніби від холоду. 

— Бо Вісників використовували востаннє кілька сторіч тому. Люди мабуть вже й забули про їхнє існування. А калдарійці пам’ятають лише тому, що в нас вони в казках є, та і вчителі розповідають, — відказує тихо Руарі, спершись сідницями на підвіконня.

Сав відклав ложку і відкинувся назад. Нарочито розслаблено закинув ногу на ногу, погойдався на двох ніжках стільця. От тільки погляд його зовсім не відповідав його позі. Важкий, пильний, колючий. На відміну від погляду Софі, у якої на обличчі було написано невпевненість та нервозність. Вона залишила книгу на кріслі, а сама встала, проходжуючись туди–сюди поза Савом, раз-по-раз зиркаючи то одного, то на іншого Вісника.

— Не бійся, — Руарі хмикнула до неї, — вони не шкідливі. 

І мабуть для демонстрації, підчепила пальцем одного жучка з підвіконня. Той задзижчав, здійнявся на крильцях у повітря і повернувся на своє місце. 

— Чого вони чекають? — промовила я до Райвена. 

— Чого чекають? — його губи торкнулися моєї скроні. — Чекають поки всі займуть свої місця. Коли останній Вісник у королівстві буде готовий — тоді вони і заговорять.