Розділ 11

Кого тут тільки не було! І відьми, і гноми, і котолюди (я впізнала Ронду, що тримала на руках немовля), і взагалі всі, хто хоч колись навідувався в таверну. А ще більше тут було тих, кого я бачила вперше в житті. 

З-за барної стійки вибіг Тортун, його очі світилися радістю і полегшенням.

— Пані! — вигукнув він, підбігаючи до мене. — Ми так хвилювалися! 

— Що відбувається? Чому тут стільки народу? — запитала я, озираючись навколо.

Руарі посунула мене собі за спину, загрозливо вишкіривши гострі зуби. Її рука лежала на руків’ї меча. 

Вперед вийшов старий гном і незнайомий мені калдарієць. Або калдарійка, я не могла визначити стать за зовнішністю. Воно було високе, з довгим заплутаним волоссям кольору попелу, що спадало на плечі. Його очі були темними, як нічне небо без зірок, і дивилися прямо на мене, ніби намагаючись проникнути в саму душу.

— Леді Нейрі, — промовив гном низьким, але теплим голосом, — ми раді, що ви повернулися.

Я відчула, як напруга стискає моє горло. Серце почало битися швидше, а руки тремтіли від хвилювання. Усі ці люди, знайомі й незнайомі, зібралися тут, і їхні погляди були спрямовані на мене. Я відчувала себе оголеною перед ними, не тільки фізично, але й емоційно.

— Що відбувається? — повторила я, намагаючись зібратися з думками. Голос вийшов слабким і трохи хрипким.

Ця істота, статі якої було не розібрати, тримала спину рівно, наче королівська особа. Але перш ніж заговорити, вона вклонилася, притиснувши долоню до серця.

— Чутки ширяться швидко, моя пані, — голос її чи його звучав хрипко і тихо, наче голосним шепотом. — Вже вся столиця гудить про наказ принца Роуена. 

— Наказ? — втрутилися Руарі.

Істота повільно кивнула. 

— Говорять, що принц Роуен жадає арешту свого брата і його дружини. А всі знають, де арешт — там і страта. Ми тут, щоб стати на бік принца Райвена у його боротьбі. Адже… — воно замнулося, примружило очі і впилося в мене питливим поглядом, — принц Райвен не планує здатися?

У мене все повітря вийшло з грудей, а вдихнути його здавалося неможливо. Чутки розповсюдились аж так швидко? І що саме за чутки? Чого очікував увесь цей натовп від мене? Вони ж не могли сподіватись, що Райвен поведе їх у бій. Чи могли?

О пресвяті Жерці, який ще бій?! Жах огорнув моє тіло, змусив тремтіти ще дужче, проте тепер не від холоду. Який там холод?! Кров розливалась венами так швидко, що мені стало жарко! А варто було уявити, що той бій в маєтку Райвена не останній, що за ним буде ще, не менш кривавий і  не менш запеклий, як живіт скручувало в тугу спіраль. 

— Ви… — ледве видушила з себе, рвано вдихаючи, — ви тут, щоб…

— Моя пані, — знову озвався гном, смикнувши головою, від чого його борода захиталась мов на вітру. — Ми тут, щоб стати пліч–о–пліч з принцом Райвеном, щоб захистити те, що нам всім любо і важливо. 

— Ми не дозволимо принцу Роуену захопити трон! — вигукнув хтось із натовпу, і гучний рев десятків голосів підхопив схвально цю фразу.

— Ми не дозволимо йому образити нашу пані! 

Я дивилась на них усіх широко розкритими очима і молила всіх Всевишніх, абсолютно всіх, навіть Дразда молила про одне єдине. Аби нікому, НІКОМУ, не прийшла в голову ідея висловити ритуальним проханням крок проти Роуена.

Заколот. 

Ось що це було, ось для чого вони всі в Альдері. Те, що вони планували робити мало просту назву, яка з легкістю могла зруйнувати їхні життя. Заколотників не милують. Навіть те, що вони вже озвучили вголос такі думки тягнуло на ув’язнення, а може і на страту. І жодної гарантії, що в таверні не було шпигуна Роуена. 

А найгірше у всьому цьому, що це — моя вина. Від початку і до кінця — все через мене. І від розуміння цього хотілось вити.

— Послухайте, — я почекала поки натовп вгамується і затихне, а потім продовжила, — ви наражаєте себе на небезпеку. Подумайте про ваші сім’ї, про ваших близьких…

— Ми і подумали, моя пані, — Ронда перебила мене і вийшла вперед. Її очі були страшенно втомлені. — Якщо ми не станемо проти Роуена зараз, наші діти виростуть у світі, де все вирішуватиметься через кров і жорстокість. Де аристократія затаврує всіх, хто не благородної крові. Нас вже гноблять, вже дозволяють собі не платити зарплатню, піднімати податок за проживання на їхніх землях. А принц ще навіть не став королем. 

— Ронда має рацію, — підтримав її гном. — Ми знаємо, що ризикуємо. Але якщо не діяти, ми ризикуємо втратити все і приректи власних дітей на життя гірше за смерть.

Я стояла перед ними, відчуваючи як усе, що планувала сказати, зникло, наче ранковий туман під сонячними променями. В їхніх очах змішалося все: і розпач, і рішучість, і страх, і біль, і неймовірна сміливість. Вони чекали від мене схвалення, от тільки я не могла це дати. 

Як взагалі до цього дійшло? 

— Нейрі, — знайомий до болю голос Софі змусив мене шукати її обличчя в натовпі. — В Монрірі не краще. Після падіння стіни, серед люду почались розмови, що калдарійці планують знищити нас. Що наших дітей віддадуть на заклання, а нас самих віддадуть у рабство. Податки зростають, навіть аристократи в паніці продають все і тікають з країни. 

А стіна впала через мене. О Всевишні, що я накоїла?!

Слова Софі вдарили в самісіньке серце. Відчуття провини накотилося хвилею, загрожуючи зламати мене. Я дивилася на всіх цих людей, які зібралися тут, готові ризикувати своїми життями і сім'ями заради майбутнього. Вони чекали від мене слів підтримки, плану дій, хоч якогось напрямку.

— Я... — голос зрадницьки затремтів, і я зупинилася, намагаючись зібратися з думками. — Розумію ваші почуття. Розумію ваш біль і страхи. Але, будь ласка, подумайте ще раз. Заколот — це небезпечний шлях. Він може призвести до ще більших втрат і страждань.

— А що нам залишається? — запитав хтось із натовпу. — Сидіти склавши руки і чекати, поки нас знищать?

— Принаймні не лізти у драздову пащу! — гаркнула Руарі, люто виблискуючи своїми зеленими очиськами. — Перше, що ви повинні зробити, це завалитися і чекати принца Райвена, а не насідати на його дружину, незрозуміло що вимагаючи. І нехай тільки хтось зараз спробує розкрити свого ротяку — сама шкуру спущу! Замовкли, замовили напої і сидите тихо. Зрозуміло всім?!