10.3

Дощ, хвала Всевишнім, припинився мабуть ще вночі. Але темні хмари гнітюче тисли на голову, наче навмисне не дозволяючи забути про загрозу, що нависла над нами. Та і як про неї забути, коли ми щойно відлетіли з поля бою, залишивши позаду близьких нам людей. 

Ферраар летів швидко і впевнено, дозволивши Азміру тримати себе за роги, мов за поводи, щоб той вказував шлях. Вітер рвав волосся і бив у лице, а внизу пейзажі змінювалися від похмурих лісів до сільських полів, що тяглися аж до горизонту. Я цокала зубами, адже в тонкій нічній сорочці не сховатися від холоду. 

Руарі міцно тримала мене за талію, хоча я знала, що думками вона десь далеко: біля Сава, біля бою, який розгортався позаду. Вона ж воїтелька, і залишити поле бою для неї було чи не найбільшим випробуванням. Її руки були холодними, проте сильними, і навіть зараз, коли ми відлетіли на безпечну відстань, тіло наги залишалося напруженим, готовим до дії. Я могла тільки уявляти, як важко їй було відступити. Воїтелька, якій місце серед вибухів і сталевих ударів, мусила тепер бути зі мною. Можливо, вона навіть звинувачувала мене за це. 

Мовчання здавалося окремими тортурами.

— Вибач, Нейрі, — раптом заговорила Руарі, намагаючись руками потерти мої плечі, — наги не теплокровні створіння. Доведеться тобі потерпіти.

— Драгорти теплокровні, — відгукнувся Азмір, позирнувши на нас через плече.

Руарі зашипіла.

— Тільки спробуй простягнути лаписька до заміжньої жінки і я скину тебе вниз, навіть не подивлюсь, що ти на нашому боці.

Азмір, усміхнувшись, трохи пригальмував драгліта, але не відреагував на погрозу Руарі. Він тільки хитнув головою і, зосередившись на напрямку, продовжив вести Ферраара.

Я ж намагалася не дати холоду захопити мене повністю. Сорочка мокра від поту й вітру, здавалось, ледь не примерзала до шкіри. Навіть дотики Руарі, хоча й сповнені тепла турботи, не могли прогнати пронизуючий холод. Проте її присутність давала відчуття безпеки. Незважаючи на її колючі погрози та шипіння на Азміра, я відчувала, що вона зробить усе, аби мене захистити.

— Вибач за це, — тихо сказала я, ледь помітно здригнувшись.

— За що? — Руарі поглянула на мене, і в її очах з’явився здивований блиск.

— За те, що ти тут… зі мною, а не там… на полі бою, — видихнула я, намагаючись стримати сльози.

Руарі погладила мене по плечу, а потім раптом різко нахилилася вперед, обіймаючи мене обома руками.

— Слухай, дурепо, — прошепотіла вона, притиснувши мене міцніше, — я тут не тому, що мене змусили. Я тут, бо ти мені важлива. І немає значення, що відбувається там, позаду. Я ні про що не шкодую.

— Дякую, — прошепотіла я, ледве стримуючи сльози.

— Все буде добре, Нейрі. Ось побачиш, Райвен надере дупу тому вилупкові Роуену і прийде переможцем.

Я знову здригнулась. І не лише від холоду. 

— А що потім? — ледь чутно видихнула, не сподіваючись почути відповідь.

Та все ж почула.

— А потім буде потім. 

Ферраар раптом зробив різкий маневр, і ми всі трохи похитнулися. Азмір обернувся, помітивши наші стурбовані обличчя.

— Спокійно, — сказав він, поправляючи роги драгліта, а потім киваючи у бік горизонту, де вже виднілися обриси міста. — Ми майже на місці. Альдер попереду.

Ферраар м'яко приземлився на задньому дворі таверни, його могутні крила повільно складалися за спиною, відкидаючи тіні на стіни будівлі. Я обережно злізла з його спини, мої босі ступні торкнулися холодної, мокрої землі, і різкий холод пронизав усе тіло. Ноги тремтіли — чи то від пережитого жаху, що все ще відлунював у свідомості, чи то від крижаного дотику сирої землі. Вітер холодним шлейфом ковзнув по моїй шкірі, нагадуючи, що варто зайти всередину якомога швидше.

Та навіть стоячи в калюжі, я не наважувалася ступити крок, аби зайти в Альдер. 

Руарі спішилась слідом за мною, а за нею Азмір. Обоє вони стали поряд і глипали на мене питальними поглядами.

— Нейрі, давай всередину. Ти боса і майже гола, — пробурчала Руарі, взяла мене під лікоть і потягнула за собою.

Я вперлася ногами, вирвала руку і обійнявши себе, тихо пробурмотіла.

— Дай хвилинку.

— Яку ще хвилинку?! Ти що мізки застудила? Тобі зігрітись треба. 

— Я не можу! — крикнула я гарячково. Руарі здивовано підняла брови. — Не можу зайти. Що я їм скажу?

Частину дороги від маєтку Райвена до Альдеру, я думала, що тепер буде. Як мені сказати Тортуну та Арбеллі, що працювати на мене тепер небезпечно? Як повідомити гостям, що відвідувати таверну найближчим часом точно не варто? Як змиритися з тим, що я знову в усьому була винна?

А без сумнівів, це була моя провина. Якби я не попхалася вночі до Азміра з проханням відвезти мене до Райвена, то всього цього не сталося б. Роуен можливо і точив би зуба на нас, але у нього були б зв’язані руки. А що тепер? Що, якщо Райвен…

— Нейрі, пожалієш себе потім, — перервала потік моїх думок Руарі, і її холодний, різкий тон послужив добрячим ляпасом. Ляпасом, який наче змусив мене зібратись і опритомніти.

— Так… так, вибач, — кивнула я, глибоко втягнувши ранкове вологе повітря. — Ти права, зараз не до цього.

Руарі усміхнулася і легенько штовхнула мене в бік.

— От і добре. А тепер ходімо всередину, поки ти зовсім не перетворилася на крижинку.

Азмір залишився стояти біля драгліта, почухуючи його шию.

— Я залишуся назовні, пригляну за Феррааром і територією. Нам треба бути обережними.

— Дякую, Азміре.

Тримаючи руку на клямці дверей, я очікувала, що увійду в теплий коридор Альдеру, відчую аромат прянощів і свіжої випічки. Можливо зустріну поодиноких відвідувачів, які зрання прокинулися і вирішили ще трішки залишитись в таверні, попоїсти і просто відпочити. 

Але відчинивши двері, перше, що я почула був гамір, гучні вигуки натовпу, через що важко було розібрати, що саме говориться. 

Я повільно зайшла всередину, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Усі столи були зайняті, калдарійці, а більшість присутніх складали саме вони, стояли навіть біля стін, жваво обговорюючи щось між собою.