10.2

— Заціпся, падло! — Знайомий голос — і нападник пробиває собою стіну поряд зі мною. — Моя пані, ви ціла?

Азмір.

Азмір виглядав… загрозливо, так. Але все ж неозброєним оком легко помітити було, що він не в формі, що він ще не вилікувався цілком після поранення. Але якби не він, то мій кінець настав би кілька миттєвостей тому.

— Так… Так, я в нормі.

— Прикрий її! — гаркнула Руарі, відкидаючи двох вартових. 

Мабуть, це вона говорила до Азміра. Адже після її слів, драгорт миттю став до мене спиною, стежачи за нападниками.

— Може їх вогнем? — запитав він у наги.

— Якби мені не кортіло підсмалити їх, як барбекю, але зачепить не тільки їх. Ні, не можна. А ну, сволота, геть з дороги!

Колись давно, у дитинстві, я заплющувала очі і затуляла вуха, уявляючи себе в іншому місці, коли мені було страшно. Але зараз я не могла собі дозволити цього, хоча бачать Всевишні, я хотіла! Руки тремтіли, ноги ледь тримали. Кров вирувала венами, наче бурхлива ріка, і від того всередині все пульсувало і кипіло. Страх та адреналін разом утворювали поєднання на межі божевілля. І я не знала, як з цим поратися. 

Лязг зброї, спалахи заклять, вибухи… Цього забагато. Просто забагато для мене! 

Аж раптом почувся вдалині знайомий пташиний крик. Загрозливий, відчутно агресивний. А слідом — чоловічі крики жаху та тріумфування змішалися воєдино. Це… Це Ферраар?

— Руарі! Зараз! — голос Сава прорізається крізь інший шум.

Подруга притискає мене і Азміра до стіни своїм тілом. Саме в той момент, магія, подібна до вибуху, розійшлася коридором, вражаючи Роуенових солдат і даючи нам кілька дорогоцінних секунд.

— Ворушіться! — крикнув Сав, і ми кинулися вперед, користуючись моментом.

Бігти було важко, ноги здавались ватяними, але страх підганяв мене, змушуючи рухатися швидше.  Легені палали, клята нічна сорочка, забруднена пилом і кров’ю заважала, але зупинитись і обірвати її хоча б до колін я не могла. Будь–яка секунда стояла на кону. 

— Саве, — опинившись поряд з чоловіком, Руарі прошипіла, — які ідеї?

— Нейрі — в Альдер, ти — з нею, — відрізав він, змірив нас важким поглядом і додав: — цей теж з вами. 

— А інші? — задихнулась я, згадуючи скільки тут було слуг, згадуючи знайомих мені Телію та Берту, звичайних служниць, які точно не навчені битися. — Ми не можемо просто…

Сав мене обрвав, схопивши за плечі і повівши швидко коридором до виходу.

— Всіх відіслали вже, Нейрі. Чуєш? Ти йдеш і не намагаєшся нічого робити!

— Але Райвен! 

— Він без тебе впорається куди краще, ніж якщо ти будеш під ударом, — гаркнула Руарі, а Сав кивнув.

Навіть Азмір мовчки з ними погоджувався, було помітно в його погляді. 

— Твій дивний драгліт звільнив нам дорогу, — Сав крокував так швидко, що мені доводилось бігти поряд з ним. — І це добре. На ньому і полетите.

Ми добігли до виходу, де на нас чекав Ферраар, величезний і грізний, з розправленими крилами. Його очі блищали, коли він побачив мене, і я відчула хвилю полегшення, побачивши його здорового і готового до злету.

— Швидко на нього! — наказав Сав, допомагаючи мені залізти на спину драгліта.

Слідом за мною видерся Азмір. Лише Руарі застигла, ніби вагаючись. Її погляд бігав між мною та Савом. Мабуть, вона хотіла лишитись і битися разом з іншими. Все ж, нага воїтелька, природжена, з дитинства яку готували до справжніх війн.

— Руарі, бігом, — наказав Сав, схопив її за плече, підштовхуючи і…

Оч–ма–ні–ти!

Нага, вивернувшись, обхопила шию Сава рукою і притягнула до себе, впившись в його губи. Чоловік шоковано блимнув. Але мить — і він стиснув Руарі за талію, притягнув ближче до себе та відповів з такою палкістю, що мені на мить соромно стало. Наче я підглядала за ними в ліжку, а не спостерігала поцілунок. До біса гарячий поцілунок, треба сказати!

— Якщо помреш, — майже пошепки сказала Руарі, коли вони відірвались одне від одного, — я тебе вб’ю, ідіоте напівкровний.

— Не сподівайся, Вужику, — широко усміхнувся Сав, ніжно торкнувшись її щоки. — Я помрі тільки від твоєї отрути. А тепер — летіть вже!

Відштовхнувши його легким рухом, Руарі стрибнула на спину Ферраара і міцно обхопила мене за талію, притримуючи. Сав мовчки дивився на неї, а в його очах блищало щось невимовно глибоке.

Драгліт миттю вдарив масивними крилами, піднімаючись все вище і вище, залишаючи палаючі стіни, дзвін сталі і спалахи заклять далеко внизу. Останнє, що я побачила, перш ніж все щезло за хмарами, загрозливі тіні, які оповили увесь маєток.