10.1

Райвен вдарив перший. Його кулак врізався в щелепу Роуена з такою силою, що той аж відлетів у стіну. Я тільки вскрикнути встигла, а вони вже зчепилися в рукопашному бою, намагаючись якщо не вбити одне одного, то принаймні покалічити. 

— Зупиніться! — хотіла кинутися між ними, але Руарі вчепилась в мене лещатами, притиснувши своїм тілом до стіни.

— Не лізь! — гаркнула вона на мене.

Мої очі зосереджувались на бійці, кров шуміла у вухах. Серце відбивало такий ритм, так гепало, що мене повинно було вже розірвати від тиску. 

— Але це безумство! — кричала я, намагаючись вирватися і втрутитися. Намагаючись зупинити це. — Не можна, щоб вони…

— Нейрі, не лізь! Дивись на мене, — нага вчепилась пальцями мені в щелепу і змусила перевести погляд на її обличчя, — дивись на мене! Не смій втручатись, ні фізично, ні магічно. Це не просто бійка, зрозуміло? 

Та наче я дурна і не знала! Саме тому треба було зупинити братів! За дверима певно чергувала королівська варта, яка тільки й очікувала моменту, щоб увірватись і втрутитись. Навряд Роуен прибув сам, чи не так?

Втім, в кімнату так ніхто і не увірвався. Ні коли я закричала, ні коли почувся тріск меблів, які чоловіки ламали чи то своїми ударами, чи то своїми тілами. Навіть коли розбилося скло у вікні від кинутого в нього канделябру. Ніхто не зайшов. Ні охорона Роуена, ні охорона Райвена. Ні Сав.

А потім кімната здригнулася. Яка б вона не була велика, але не розрахована на розмах крил обох чоловіків. А вони розправили їх, люто зиркаючи один на одного, прикликаючи магію, і від цього в мене в шлункові все перевернулось. 

— Ні! 

Мій надривний крик губився в шумі боротьби. Але цього виявилося достатнім, щоб привернути увагу Роуена. Його погляд, шалений та сповнений ненависті, зупинився на мені. Його очі горіли жорстокістю, і я відчула, як холодний страх пронизує мене з голови до п’ят. Кожна клітина мого тіла кричала про небезпеку. Кожна волосина дибки стала, кожен удар серце відлунював у вухах. 

— Виведи її! — гаркнув Райвен до Руарі і кинувся на Роуена знову, відволікаючи його увагу.

— Райвене! — я смикнулась, але нага тримала до дразда міцно.

Моє єство заповнювалося страхом і відчаєм. Відчуття безпорадності стискало мене, не даючи ні вдихнути, ні видихнути. Ноги раптом стали мов ватяні, руки важкі. Я не могла рухатись, не могла думати ні про що, крім одного: це треба зупинити.

Моє серце калатало, наче прагнуло вирватися з грудей. Кожен удар, кожен спалах магії, кожен помах крил викликав у мене відчуття, що ми на межі катастрофи. І не лише для нас, але і для всього королівства.

— Нейрі, ти повинна піти! — голос Руарі був сповнений тривогою. Вона бачила, що ми не в силі зупинити їх, що кожна секунда затримки лише збільшує ризик для нас усіх.

Меблі тріщали і ламалися, шматки деревини літали в повітрі, скло розбивалося на тисячі уламків, які розліталися по кімнаті. І єдине, що рятувало мене, це Руарі, яка певно якимось чином чаклувала. А можливо, це був Райвен? Або обоє. 

— Ми повинні їх зупинити! — впиралася я, поки нага тягнула мене до виходу, уникаючи атак.

— Ти не зупиниш це! Вже ні! А твоя присутність не дозволяє Райвенові розвернутись на повну. Пішла!

Але як я могла піти, залишивши Райвена на милість його брата?

— Вона не повинна була тут опинитися, — прошипів Роуен, його голос наповнений ненавистю. — Це все через неї!

Райвен знову кинувся на нього, їхні тіла зіштовхнулися з такою силою, що від удару здригнулися стіни. Магія вибухнула навколо них, створюючи хаос і руйнування.  Підлога під ногами затріщала, стеля почала осипатися шматками. Один добрячий шмат впав поряд з нами, я тільки і встигла прикрити голову. 

Чоловіки рухалися з такою швидкістю, що я ледве встигала відслідковувати їхні рухи. Розлючені вигуки, звук ударів і тріск магії заповнювали кімнату, створюючи відчуття, що ми опинилися в центрі бурі.

— Руарі, виведи її! Негайно!

Нага тягнула мене до дверей, але я все ще опиралася, не бажаючи залишати Райвена. В її очах я бачила розпач, але вона добре трималась, рішуче та вперто не відпускаючи мене. Ось що значить, справжня воїтелька? 

— Та намагаюся я! — огризнулася нага, схопивши мене зручніше за талію.

Та коли ми нарешті добралися до дверей і відчинили їх, перед нашими очима блиснула сталь чужого меча.

Руарі зреагувала швидше, ніж я коли-небудь змогла б. В її руках опинився власний меч, який вона завжди носила з собою. Відбити атаку для неї не склало труднощів. Але цей вартовий був не єдиний. 

Я завмерла на місці, побачивши хаос, що панував у коридорі. Вартові билися з завзяттям, відбиваючи атаки один одного. Дзвін зброї змішувався з криками поранених і магічними спалахами. Це було наче жахливе відображення того, що відбувалося в кімнаті позаду нас. Ось чому ніхто не увірвався в кімнату — вони були зайняті тут! 

— Руарі! Сюди! — голос Сава пролунав десь ліворуч. Але навіть поглянувши в той бік, я не змогла роздивитися його крізь суцільний жах битви.

Можливо, у наги був кращий зір, ніж у мене. Адже вона одразу ж кинулася тягнути мене в той бік, звідки лунав голос Сава. І яка ж вона все ж таки вправна! Кожен, хто намагався її атакувати, негайно ж опинявся на підлозі або викинутий через розбиті вікна. Про те, що це живі істоти, я воліла не думати. Спазми і так стискали шлунок та горло, погрожуючи повернути все, що я їла чи пила. 

— Іменем принца Роуена! — пролунав крик якогось вартового, який підкрався до нас ззаду, коли він заніс наді мною меч. 

Руарі не встигла б зреагувати. Ні яким дивом не встигла б. Її меч саме був схрещений з двома мечами вартових попереду. Я заплющила очі, приготувавшись попрощатись з життям.