9.3

Прокинулась я вранці від променів сонця, що пробивались навіть крізь зашторені вікна. Голова була важка, я чітко пам’ятала, що мені наснилось щось погане, але не пам’ятала що саме. Проте це не відганяло гнітючого відчуття у грудях. 

Райвен сидів у кріслі. І судячи з синців та мішків під його очима, він не спав всю ніч.

— Доброго ранку, — сонним голосом пробурмотіла я і широко позіхнула.

Чоловік усміхнувся.

— Доброго. Виспалась? 

Я похитала головою і сіла, потягнувшись.

— Ні не виспалась, але і спати більше не хочеться. 

— Як твоя рука?

Погляд впав на абсолютно чисту і здорову шкіру. Від вчорашніх ран не залишилось ні сліду. Все ж таки, варто віддати належне цілителеві, він свої гроші отримує не дарма.

— Все добре, — кивнула і усміхнулась. 

Райвен важко зітхнув, встав з крісла і підійшов до мене. Не знаю чому, але вся напружилась, наче мені мали оголосити вирок. 

— Нейрі, я думав всю ніч. Повтори ще раз, що сказали нападники. Слово в слово.

Дрож пробігла тілом, варто було тільки згадати ті моторошні події. Але якщо Райвен вважав це важливим…

— Ми прийшли по леді Нейрі. Вони так сказали. А потім почалася бійка. Ти думаєш…

Він кивнув.

— Це були найманці, а не звичайні розбійники. Я майже впевнений в цьому. 

— Найманці? Тобто, хтось їх найняв? Але навіщо?

Чесно кажучи, я ставилась до цього висновку скептично. А можливо, мені просто не хотілося вірити, що на мене справді хтось цілеспрямовано полював. До того ж, визнати таку правду, означало б визнати і той факт, що я досі в небезпеці. Хтось же, теоретично, відправив тих найманців? А значить, міг спробувати знову. 

— Хороше питання, — Райвен обійняв мене рукою за плечі, на його губах грала легка усмішка. Щоправда, мені вона здалася доволі натягнутою і здельше фальшивою. — Ми можемо завітати в ліс, щоб побачити твого друга духа. Можливо, він зміг би щось сказати. 

— Не дуже хочу туди повертатись.

Мене аж перетрусило від спогадів. 

— А я маю сумніви, що без твоєї присутності зможу отримати відповіді. Тому вибач, але нам треба туди завітати.

Ну, вочевидь Райвен мене не запитував — він ставив перед фактом. Треба! І я вже губи надула, повітря набрала, шумно втягнувши його носом, плануючи огризнутися і звинуватити його в байдужості. Аж раптом цей мерзотник розреготався і, гучно прицьмокнувши, поцілував мене в щоку.

— Ох, моє Мишеня знову дується? Хіба не ти хотіла, щоб я всіма планами ділився? 

— Ділитись і наказувати — різні речі.

— Можливо, але тут вже вибач, я непохитний. Нам треба в той ліс і я тебе туди віднесу. Навіть якщо ти проти. Навіть якщо ти після цього знову мене проженеш! Я повинен розуміти, що відбувається, щоб мати змогу тебе захистити. Чи хочеш знову сказати, що це не потрібно?

Тут мені було нічим крити. Як не крути, а загроза виявилася надто реальною. 

— Бу–бу–бу, — скривилась я, чим тільки викликала ще більший сміх Райвена.

Він ніжно торкнувся губами моєї скроні, подарувавши хай і миттєве, але відчуття спокою та умиротворення. Можна було б сказати, що вже все позаду, якби не паскудна думка, яка холодила серце і врізалася в мозок, наче довжелезна гострюча голка: все тільки починається. Хто знає чи це тривогою було продиктовано, чи інтуїцією, але думка засіла міцно і, схоже, найближчим часом покидати голову не планувала.

— Отже, якщо в нас не планується сварки, — Райвен встав і протягнув мені руку, — то пропоную вдягатися і впускати твою скажену подружку–зміючку.

— Руарі тут? — зраділа я.

Чоловік кивнув і відвів очі, вочевидь, не дуже розділяючи мою радість.

— Збиралась вночі тебе піднімати. Вимагали впустити її в кімнату, щоб вона могла, цитую, “впевнитись, що Нейрі там, що вона жива і ціла і придушити її власними руками”. Гадаю, вона трі-і-ішечки сердита.

Я кліпнула, скорчила винувате обличчя і скептично підняла брову.

— Трішечки?

— Ну, все ж вона терпляче чекає і не заходить. Тому так, трішечки.

Судячи із занадто широкої усмішки Райвена, мене чекала добряча прочуханка. 

Раптовий шум за дверима змусив нас обох миттєво напружитись. У мене навіть серце закалатало з переляку, тому що навіть не розбираюси слів, я чула, що там розмовляють на підвищених тонах. 

Райвен підхопив мене на руки, нічого не пояснюючи і поніс у ванну. Там поставив на підлогу та увімкнув воду.

— Сиди тут, чуєш? — серйозним тоном велів він. — І не виходь, я тебе благаю, Нейрі! Сиди тут!

Він вийшов. А я… ну, я не змогла просто залишитись осторонь і мучитись у здогадках, що ж там відбувається. А тому підійшла до дверей, зовсім трішки їх прочинила, аби не було помітно і прислухалась. 

Саме в той момент я почула голос клятого Роуена.

— Де твоя дружина?!

— Ти очманів?! — Райвен відповідав агресивно, шкода, що я не могла нічого побачити. — Ти вриваєшся в нашу спальню без попередження! А якби ми були зайняті? Що за драздівня, Роуене?!

Кронпринц ледве не гарчав.

— Я запитав, де твоя дружина? Негайно приведи її сюди! Ти її знову захищаєш? Чи скажеш, що і цього разу всім все здалося? Я вимагаю пояснень! 

Я затулила собі рота долонею, щоб, о пресвяті Жерці, не видати ні найменшого звуку. Не треба бути провидцем, аби здогадатися, що Роуен вже знав про пораненого Азміра, про наш приліт на драгліті, якого ніхто ніколи не бачив. А це означало, що ми в справжній драздовій дупі!

— При всій повазі, Ваша Високосте, — о Всевишні, це ж Руарі! — Але ви не маєте права вриватися в спальню до чужої дружини. 

Прокляття! Ну навіщо вона влізла?!

Серце відбивало шалений ритм, і я схопилась іншою рукою за груди, наче це могло його вгамувати. Руарі… дурепа! Не вистачало ще, щоб Роуен і на неї зуб почав точити!

— Думки вигнанниці ніхто не запитував! — Мерзотник! Я в цей момент дуже шкодувала, що не прибила його тоді в Альдері.