9.2

Розмову було відкладено до приходу цілителя. Райвен встав в позу, не бажаючи зволікати ні хвилини і наказав сидіти і слухатись, інакше він за себе не відповідає. І як би мені не хотілось в той момент огризнутися, щоб не смів наказувати мені наче ручному дресированому песикові, я все ж мовчала. Бо розуміла, що зараз чоловік не в тому стані, щоб спокійно все сприймати. 

Цілитель здивовано роздивлявся рани, але під важким поглядом Райвена не ставив питань. Хоча я бачила в його очах цікавість, адже, схоже, не так часто він лікував подібні поранення. 

Та все ж, щось розповісти довелося. Інакше б це завадило зціленню, як не крути.

— Можу сказати, що вам пощастило знайти бертрійську ліану, — бурмотів цілитель, наносячи мазь на мою руку. Солодкий і одночасно терпкий запах трав миттю заполонив кімнату. — Без її соку ви б не вижили. Але де це трапилось?

Я вже розтулила рота, щоб відпости, але Райвен був перший:

— Це секретна інформація. Лікуй і йди. 

Цілитель лише кивнув, і зосередився на своїй роботі, заліковуючи рани спеціальними мазями і перев'язками. Його рухи були обережні, і я відчула, як біль поступово вщухає, змінюючись відчуттям тепла.

— Готово, — нарешті сказав він, завершуючи. — Вам треба відпочити і не перенапружуватися.

— Дякую, — відповіла я, вдячно усміхаючись.

Цілитель вклонився і вийшов з кімнати, залишивши нас із Райвеном наодинці. 

— Драздові кігті йому в печінку! — чоловіка аж трусило чи то від злості, чи то від хвилювання. — Розказуй все! 

Розповідь вийшла довгою. Довелось розпочати з моменту, як я прокинулась зранку в своєму ліжкові і здивувалась цьому. А потім, деталь за деталлю продовжувала далі. Райвен постійно перепитував, уточнював щось, кілька разів зривався з крісла і міряв кроками кімнату.

Він кипів! То важко дихав, то стискав напружено кулаки і прикусював губу. Очі його палали, особливо на моменті, коли я розповідала про нападників. На цьому місці Райвен змусив мене зупинитися і кілька разів переповісти дослівно хто і що казав. 

А щойно моя розповідь дійшла до духа–охоронця лісу, як його брови взлетіли вгору.

— Вибач, що? Ще раз повтори.

— З’явився дух–охоронець лісу і…

— Дух? Ти серйозно?

Я сердито надула губи і вигукнула:

— Я ж сказала! Ти вважаєш мене божевільною чи що?!

Райвен похитав головою.

— Нейрі, я не вважаю тебе божевільною. В мене немає причин тобі не вірити, особливо після всього, що вже сталося. Але духи? Ніколи навіть не чув про таке. Я просто в шоці, гаразд? Дай мені це все перетравити.

— Можливо хтось інший чув? Орел, наприклад. Він же багато читає і…

— Ми нікому про це не розповідатимемо, — відрізав Райвен.

Я здивовано підняла на нього очі.

— Що? Чому?

— Ти справді не розумієш? Нейрі, той ліс з давніх давен таємниче місце. Ніхто не знає чому там не можна використовувати магію. Точніше, знають, що природа дуріє, але чому саме — ні. А тут ти говориш, що ліс відступив, з’явився дух, про якого, на хвилиночку, ніхто ніколи не знав і не чув, і назвав тебе королевою. Більш того — допоміг і вручив дикого драгліта! Ти хоч уявляєш скільки питань це за собою тягне? І скільки небезпеки також! Ні, ми нікому нічого не розповідатимемо. 

— Але щось сказати все одно треба, — сперечалась я.

Звісно, Райвен мав рацію, що виникнуть питання. Але враховуючи, що я прилетіла на невідомій всій тварині, питання вже виникли. Не можна закрити рота всім, хто це бачив. Не можна! Як би того не хотілося. 

Я понуро опустила голову і закуталася сильніше в ковдру, якою вкрив мене Райвен ще до приходу цілителя. Відчувала себе прямо-таки ходячою катастрофою. Можливо не так вже і не правий був чоловік, коли не дав мені зустрітися з моїми батьками і приховував інформацію про них?

— Щось сказати доведеться, — зітхнув тяжко Райвен, підійшов до ліжка і сів біля мене, обхопивши голову руками. — Знати б ще що саме. Той звір псує всі можливі варіанти! Бо він сам не вписується в рамки норми.

— Ферраар нічого не псує, — буркнула я, і отримала у відповідь скептичний погляд. — Ну, гаразд, він не вписується, але нічого не псує. 

— Знаєш що, Мишеня? Лягай спати, — врешті видав Райвен і силоміць вклав мене на спину. — Мені треба подумати. А тобі — набратися сил після всього, що ти пережила. 

Я надула губи.

— Але…

— Жодних “але”. Спи! 

Він ліг позаду мене, згріб в міцні обіймі, які схожі були більше на лещата. І всі мої протести потонули, навіть не встигнувши зірватись з вуст. Поряд з ним було тепло і спокійно, і поступово втома далася взнаки. Очі заплющилися. І перш ніж провалитися в сон, десь на периферії свідомості з’явився бридкий черв’ячок та нагадав, що я так і не розповідала про свою розмову з королевою.