8.3

Не одразу, але все ж впізнала місце, куди приніс нас Ферраар. Величезний маєток, оточений лісовими масивами вночі не виблискував золотистим дахом. Не видно було, що його стіни збудовані з білого каменю, а у вікнах, майже у всіх було темно–темно. Де–не–де поодиноко горіло світло, та все ж мені хотілось щасливо сміятись.

— Ти молодчина, Ферраар! — кричала я, перекрикуючи шум вітру та дощу. — Нам сюди і треба!

Маєток Райвена. Місце, де я побувала лише один раз, перш ніж нас відправили працювати в Альдер. Наш дім, як колись сказав сам Райвен, навіть якщо для мене домом він так і не став. 

Та хіба це мало значення? Мої губи розтягнулися в радісній усмішці, коли драгліт знижувався і збирався сісти на подвір’ї, де колись так само приземлялися ми з Райвеном. Я була певна — тут Азміру точно допоможуть! 

Коли Ферраар торкнувся землі, я відчула неймовірне полегшення. Серце все ще калатало, але тепер від надії, а не від страху. Озирнулась навколо, намагаючись зорієнтуватися у темряві. Та чого я не очікувала, так це випущених в наш бік стріл і криків охорони.

— Стояти! 

Ферраар миттєво чи то загарчав, чи то по-пташиному закричав загрозливо і встав на задні лапи. Він розправив крила, а потім різко вдарив передніми лапами по кам’янистій кладці, що аж іскри полетіли в усі боки!

— Не атакуйте! — закричала я, намагаючись врятувати ситуацію. Драздова печінка, про таку “дрібничку”, як охорона, чомусь не подумала! — Тут поранений! Йому потрібна допомога!

Луки воїнів були все ще натягнуті, вони уважно стежили за кожним рухом Ферраара. Та і за моїми рухами теж. Я підняла повільно руки, демонструючи, що не несу загрози.

— Будь ласка, — вже благаючи протягнула, мало не розплакавшись. Вони мене не впізнали!

Та й як впізнати ту, кого раніше бачили в очі раз чи два? Ще й враховуючи, що виглядала я аж ніяк не як дружина принца, а мабуть була більш схожа в їхніх очах на якусь розбійницю. 

— На землю! І тварюку свою приструни! 

Ферраар знову встав розлючено на задні лапи, готовий в будь–яку мить атакувати. Якби мене не тримали ліани, то певно я б давно вже валялася десь унизу. Але ж і злізти без допомоги мені не вдалося б — лози занадто сильно тримали, щоб так легко з них вискочити!

— Не стріляйте! — у відповідь кричала я. — Ферраар не заподіє нікому шкоди! Мені лише треба…

— Нейрі!? — Хвала Всевишнім! Ми врятовані! Сав, чий голос змусив охорону розгублено завмерти, зістрибнув з балкону і приземлився позаду солдатів. — Опустіть зброю! Негайно!

Хвиля полегшення прокотилася тілом, коли луки в руках охоронців почали опускатися один за одним. Я все ще бачила їхні насторожені погляди, їхню готовність атакувати будь–якої миті, але принаймні вони не поспішали пустити стріли в хід. Помітивши це і Ферраар опустився на всі чотири лапи, а потім і ліг, дозволяючи Саву наблизитись.

— Саве, — метушливо намагаючись вирватись з вузлів ліан, я тараторила, — потрібний цілитель і негайно.

— Тебе поранено? 

— Ні, не мене, — швидко відповіла, вказуючи на Азміра, який все ще лежав непритомний на спині Ферраара. — Азмір, він важко поранений. Йому потрібна термінова допомога.

Сав побачив мого пораненого супутника і, не гаючи часу, почав віддавати накази.

— Ви двоє, допоможіть зняти його і негайно несіть до лазарету. Ти, — він вказав на охоронця, що стояв найближе до входу в маєток, — повідом принца Райвена, що прибула леді Нейрі і, що я відведу її до спальні господаря. Всі решта — повертайтеся до своїх обов’язків!

— Командире, — прокашлявся хтось із солдатів, але мені саме допомагали вивільнитись з ліан, тому я не бачила хто саме, — а з… цим… що робити?

— З чим? — не зрозуміла я, слідкуючи поглядом, щоб Азміра обережно зняли зі спини Ферраара.

— Думаю, — Сав схилився до мого вуха і сердито прошепотів, — мається на увазі звір, на якому ти прибула. Що воно таке, драздову доньку мені в дружини?! І як ти додумалась сісти на нього верхи?

З моїх плечей негайно було стягнуто плащ і накинута суха куртка. Що не говори, а стало набагато краще та тепліше. За всіма цима переживаннями, я не помітила наскільки сильно замерзла.

— Драгліт же, — впевнено прошепотіла у відповідь, але скептичний погляд Сава наштовхував на думку, що щось тут все ж було не так. — Хіба ні?

— Ні, — шикнув він, озирнувся на інших, замовк, коли двоє міцних чоловіків несли повз нас Азміра, а потім взяв мене за лікоть і відвів трохи вбік. — Нейрі, це не драгліт, принаймні, я таких точно ніколи не бачив. А повір мені, я бачив багато чого!

— Але ж дух лісу назвав його драглітом, — заперечила я, дивлячись у насторожені очі Сава. — Він сказав, що Ферраар буде служити мені вірою і правдою.

— Хто? — його рука торкнулася мого чола. — Нейрі, в тебе жар?

— Припини, я в порядку! 

— Тоді про якого духа лісу ти говориш? Таких не існує! 

— Але ж… я бачила його. Він привів Ферраара, він зробив так, щоб зупинити кровотечу у Азміра і в мене. Це правда!

Хотілось тицьнути пальцем у Ферраара і закричати, що він, взагалі-то, справжній. Але мені не вистачало вже сил на злість, тому вийшло трохи по–дитячому.

— Мовчи і нікому про це не кажи, — Сав зітхнув, прикрив долонею очі і пробурмотів ледь чутно: — Всевишні, а з вами, моя пані, легко не буває, так? 

Що тут казати? В якомусь сенсі він мав рацію. Щось останнім часом навколо мене як не одне диво сталося, так інше. Можливо, я знову знайшла щось, що інші вважали легендами? Але обговорювати це, цокаючи зубами і тремтячи від холоду, шмигаючи носом і ледь стоячи на ногах після пережитого, не хотілося. 

— То що нам робити? — вклинився солдат, поки ми з Савом замовкли і грали в дивоглядки.

— Якби ж я знав, — пробурмотів той, зиркнувши на Ферраара, а потім на мене. — Воно… він в стайню піде?

Я знизала плечима. Обернулася, підійшла до диво–драгліта і обережно погладила хутро на його шиї.