8.2

Воно вражало! Міцні, м’язисті лапи з гострими пташиними пазурями на кінцівках ступали по землі безшумно і м’яко. Хоча, мені це здавалося дивним, адже з такими розмірами істота аж ніяк не повинна була так тихо крокувати. Навіть здалеку воно виглядало великим, а коли підійшло ближче, то й зовсім налякало своїм зростом та довжиною. Вище за мене! Та що там за мене — за Азміра точно вище! А драгорт мав зросту не менше двох метрів. І це тільки тулуб істоти, що вже казати про довгу масивну шию і роги на видовженій голові!

— Його ім’я — Ферраар, — ласкаво промовив дух, наче говорив про улюблену дитину. — Він представник диких драглітів і буде служити вам, моя Королево, вірою і правдою. 

— Ферраар, — заворожено дивлячись у довгі вузькі очі, що наче світилися зеленим сяйвом, повторила я. 

То це і є драгліт? Створіння з великими шкірястими крилами, на кінчиках яких загрозливо стричали гострі кістяні відростки? З гнучким, вочевидь тілом, довгою шиєю, яку вкривало густе і жорстке хутро? Істота, чий загострений і загнутий дзьоб здатен розірвати мабуть і ведмедя? А якщо не розірве пазурями та дзьобом, то придушить довгим хвостом, на якому хутро вже на голки майже перетворилось і стирчить дибки?

І все таки — він красень! І цей мох, що вкривав майже всі ділянки тіла драгліта зовсім його не псував. Навпаки, нагадував, що Ферраар є невід’ємною частиною лісу. 

— Який же ти гарний, — усміхнулася драгліту, і він, схиливши свою рогату голову, злегка ткнувся дзьобом мені в лоба. 

— Ви йому сподобались, моя Королево. А зараз, дозвольте допомогти вам сісти верхи і покласти вашого друга на Ферраара. Навряд ви зможете зробити це самостійно, враховуючи, що драгорт все ще непритомний.

Я кивнула, вдячно усміхнувшись і підвелась на ноги. Все ж таки, драгліт для мене справді завеликий. Важко сказати яка його довжина, але враховуючи, що поряд на землі лежав Азмір, то певно Ферраар був на добру третину довший. А ще ж який хвіст мав! 

Драгліт ліг, і лише тоді я змогла вилізти на нього. Він терпляче чекав, не обурювався, коли я випадково смикнула його за хутро на шиї і вирвала кілька волосин. І коли вже всілася, то зрозуміла, що їхати верхи, а тим паче летіти, тримаючи непритомного Азміра, я не зможу. Про що і сказала духові, на що він лише хмикнув.

— Не турбуйтесь про дрібниці, моя Королево. Все зробимо.

І справді, одразу ж після цих слів, ліанти знов ожили. Оповили драгорта, цього разу вже обережно, поклали на спину Ферраара і, ніби канати, примотали Азміра до тулуба драгліта. Ще й мене на додачу, мабуть не мали віри в моє вміння всидіти верхи. 

Власне, це правда, нікуди її діти. 

— Дякую вам, ще раз, — кивнула духові, коли Ферраар підвівся на свої масивні лапи і розправив крила. — І вибачте за пожежу, ми не хотіли завдати болю лісу.

— Я знаю, моя Королево. Летіть і пам’ятайте, що вам завжди тут раді!

Ферраар підняв голову, випростав могутні крила, і ми почали злітати в повітря. Я міцно трималася за його шию, відчуваючи, як серце калатає від збудження і страху. Ліани надійно тримали Азміра, і я сподівалася, що ми встигнемо дістатися до безпечного місця вчасно. Холодний вітер та дощ хльостали по обличчю, але це не заважало полегшенню, яке наростало в мені. А коли я глянула вниз, щоб попрощатись з духом, то його вже не було.

Із кожним помахом крил Ферраара ліс під нами ставав усе меншим і меншим, а згодом ми піднялись так високо, що все внизу злилося в одну темну пляму. 

— Я не знаю, куди нам летіти, — тремтючи від холоду і цокаючи зубами, пробурмотіла до драгліта. — Сподіваюсь, ти знаєш дорогу до таверни Альдер або до маєтку принца Райвена. Або принаймні кудись, де Азміру зможуть допомогти.

Ферраар не відповів, та й як він міг би це зробити, але його політ був впевнений і цілеспрямований. Здавалося, що він точно знає, куди летіти. Мені залишалося лише сподіватися і довіряти йому. Бо зараз все залежало лише від нього.

Політ був водночас і неймовірно захоплюючим, і лякаючим. Вітер бив у лице, одяг наскрізь змок, холод пронизував до кісток, але я трималася, міцно обіймаючи шию Ферраара. Поглянула на Азміра, на його бліде обличчя і на ліани, які міцно тримали його на місці. Я молилася, щоб він витримав цей політ, щоб вижив і одужав. 

— Все буде добре, — шепотіла я, радше для себе, ніж для когось, — все буде добре. Ми впораємось. Ти зможеш, Азміре, ти витримаєш.

Хоч я і намагалася переконати себе, що все буде добре, хвиля сумнівів і страху накривала мене знову і знову. Азмір був сильним, але чи витримає він усе це? Я боялася за нього, ненавиділи та картала себе. Намагалась гнати ці гнітючі думки, але раз–по–раз знову поверталася до них. 

Це все моя провина.

І тут хоч жени думки, хоч ні, а правда залишалась гіркою та болючою.  Це я втягнула його в цю ситуацію, це я стала причиною його важкого стану. Це через мене Азмір на межі життя і смерті. Мені не треба було в ніч нікуди йти з Альдеру. Якби дочекалася ранку, то можливо Райвен сам прийшов би і ніхто б не постраждав. 

— Тримайся, Азміре, — нашіптувала я, сподіваючись, що якимось дивом він мене почує. — Тримайся, залишилось трішки і тобі допоможуть.

Здавалося, що політ тривав вічність. Час тягнувся так повільно, з кожною хвилиною паніка накривала мене все сильніше і сильніше. Аж раптом вдалині показалися вогні, і серце радісно затріпотіло. Азміра буде врятовано!