8.1

Якісь хвилини я навіть боялась поворухнутись, наче це могло злякати дощ. Та все ж, навіть важко думаючи, розуміла, що треба щось робити. Тільки що? Як врятувати Азміра, якщо він надто важкий для мене? Як зупинити кровотечу? 

Намагаючись зосередитись, я пропустила момент, коли одна з ліан підповзла до мене. 

— Що за…? — вирвався писк у мене, щойно я її помітила, і страх одразу ж взяв гору над розумом. 

Закривши знову руками Азміра, затремтіла. Невже все почнеться знову? Але ні, щось було не так, як минулого разу. Ліана поводила себе… дивно. Вона підповзала повільно, обережно, наче не хотіла лякати. Жодної агресії! 

Я скоса за нею спостерігала, та проганяти чи щось їй зробити боялася. Раптом накличу гнів на себе і вона мене придушить! Мене або Азміра, або ж і обох. 

— Що тобі треба? — тихо пробурмотіла, швидше для себе, ніж для ліани. 

І певно я таки збожеволіла, бо ж не могла вона справді тягнутись до моєї пораненої руки, намагаючись листям прикрити кровоточиві рани?

Почувся тихий, наче шелест листя, голос:

— Сік бертрійської ліани здатен зупинити кровотечу.

— Хто це сказав?

Інстинктивно я озирнулась довкола, але побачила тільки мокрий, темний ліс. Мої очі розширилися від подиву, коли ліана обережно обвила мою поранену руку. Легке поколювання пройшлося шкірою, а біль почав зменшуватися. Кров, яка до цього все ще продовжувала стікати цівками, справді зупинилась.

Я зиркнула знову навколо, намагаючись знайти джерело голосу, але крім звуків дощу, що змивав попіл, нічого не проглядалося.

— Агов, — покликала я невідомий голос, — хто тут?

Чи це таки божевілля?

— Я, — пролунало у відповідь. А слідом за цим у повітрі зіткалася прозора фігура, яка не була схожа ні на кого, кого я бачила раніше.

Фігура здавалася утворена із світла та повітря і була ледве помітною серед дощу. Вона мала форму високої, стрункої людини. Але то лише на перший погляд, адже її обриси постійно змінювались, наче марево чи тонесеньке мереживо, що гойдається від вітру.

— Хто ви? — я нервово глитнула, вдивляючись в невідому істоту і очікуючи чи то нападу, чи то допомоги.

— Дух–охоронець цього лісу, — прозвучало тихим спокійним голосом, мов шелест листя у літній маловітряний день. — Я так довго спав. Дякую, що розбудили мене, моя Королево. 

Не розуміючи, що відбувається, ошелешено кліпаючи очима і відганяючи бажання їх протерти, я навіть не одразу звернула увагу на те, як цей дух мене назвав. А усвідомивши, зніяковіло прочистила горло і поспішно сказала:

— Я не королева, — погляд впав на Азміра, який від слабкості втратив свідомість. Його дихання було повільним і рівним, а рана на боці все ще кровоточила. — Вибачте, а можете і йому допомогти? Благаю вас, він не хотів нічого поганого!

Хапаючись за найменшу соломинку, яка могла б врятувати драгортові життя, я готова була не лише благати, а й погодилася б навіть служити цьому духові. 

Та схоже, він не був налаштований проти допомоги. Довкола Азміра з'явилися зелені лози, що обережно оповили його, чарвіним чином зупиняючи кровотечу. А слідом, повільно опустилася гілка з червоними ягодами, наче запропонувала взяти плоди.

— Беріть, моя Королево, — прошелестів дух, — це нейтралізує отруту у вашому тілі. У вашому і в тілі вашого друга. 

— Отруту? — перепитала я ошелешено, зриваючи кілька ягід і ігноруючи той факт, що мене знову назвали королевою. З іншого боку, можливо таким чином дух просто визнає, що я частина королівської родини? Та і неважливо це було в такий момент.

— Деякі рослини в нашому лісі смертельно отруйні.

Поряд щось зашаруділо. Я глянула в той бік, звідки йшов звук і побачила ту саму шипасту ліану. Певно, про неї йшла мова? А можливо не лише про неї, адже під час битви я не дуже звертала увагу на рослинність. 

Кивнувши духові, закинула частину ягід собі в рота. На смак вони майже нічим не відрізнялися від звичайних, хіба що мали ледь помітний солонуватий присмак. І майже одразу тілом розлилося приємне тепло, ноги і руки припинили тремтіти, біль у рані послабшала, а дихання стало легшим. Розум поволі яснішав, та й перед очима зникли ті різнокольорові вогники. 

Інші ж ягоди, розкусивши їх на кілька дрібних шматочків, я поклала в рот Азмірові, обережно масажуючи його горло, щоб він зміг ковтнути.

— Дякую вам, — усміхнулась духові, відчуваючи прилив сил. — Якщо я можу щось для вас зробити…

— Ви вже зробили, моя Королево, — прошелестів він і звук, що лунав від нього, був схожий на радісний сміх. — Це я маю дякувати.

— Я не королева, — знову виправила його, намагаючись паралельно вигадати яким чином відтягнути Азміра до таверни. Про те, щоб добратися до маєтку Райвена я вже навіть не думала.

Дух лісу наблизився, застигнувши над драгортом, ніби розглядаючи його.

— Ваш друг довго не протягне. Ліани зупинили кровотечу, але рану це не загоїло. Та й дія соку короткочасна — вам потрібна допомога вашого виду. 

Він засвистів. Я аж рота роззявила, коли почула цей свист! Якось воно звучало… по–парубоцьки і зовсім не пасувало солідному хранителю лісу. Але свої думки і враження я залишила при собі. Неввічливо вказувати духові, який врятував наші з Азміром життя на те, що він може робити, а що ні. 

Спершу запанувала тиша. А слідом здалеку почулося чи то іржання, чи то гарчання, чи то взагалі клич птаха, і за кілька миттєвостей з-за дерев вийшло дивовижне створіння.