Розділ 8

Ми проривалися з боєм між хащами. Азмір тримав мене за руку і тягнув за собою, постійно відбиваючись за допомогою вогню від лоз, коріння та гілок. Ліс нас відпускати так просто не збирався. Та й чи можливо втекти від нього, знаходячись в його серці? Все навколо ненавиділо нас, прагнуло розчавити і знищити, що тих шкідників. А опір, який ми чинили, лише родмухував лють цього місця. 

Вогонь охоплював все більшу частину. Спалахували дерева, чаділи лози. Дихати ставало важко не лише через рух, а ще й від диму, який заполоняв все навколо і забивав легені. 

— Сюди! — крикнув Азмір, смикнувши мене за руку і рятуючи цим від палаючої гілки, що, здавалося, цілила саме в мене. А можливо, так воно і було. 

Вогонь не зупиняв рослини. Ліс стогнав, вив, але продовжував атакувати. І не схоже було, що нам може посміхнутися удача. До того ж драгорт, хоч і намагався це приховати, але ставав все повільніший. Його дихання важчало щохвилини, реакція з кожним кроком сповільнювалася. Обличчя Азміра вкривав піт та бруд, і я знала, що це не лише від жару полум’я. 

Просочена кров’ю сорочка чітко вказувала на те, що поранення, отримане в бою з нападниками, надзвичайно серйозне. Чоловікові потрібна була допомога, лікування і до того ж негайно. А те, що він використовував власну магію для боротьби тільки погіршувало ситуацію.

— Азміре, твоя рана… — сказала і не знала, що говорити далі. Зупинитись ми не могли, йти далі — теж. У нас не було шансів, жодного, навіть найменшого. 

— Не зважайте на неї, я вас виведу, — хрипло відрізав Азмір, підпалюючи чергову ліану, яка ринулася в наш бік. — Я виведу вас звідси, моя пані, чого б це мені не коштувало.

Він виглядав і звучав так рішуче, наче справді вірив, що зможе це зробити. Але кожен наступний крок, кожна відбита атака руйнувала мої сподівання вирватись з лісу живими. І я не могла нічим допомогти! 

Це вбивало, розривало на частини серце від сорому і роздирало пазурями провини душу. Якби не я, Азмір спав би собі у ліжку, зранку пішов у справах і був би цілий та прожив би ще довге щасливе життя. А тепер він стікав кров’ю серед ворожого лісу і намагався врятувати мене. 

Ідіотка!

— Це безнадійно, — прошепотіла крізь сльози, ухиляючись від чергової лози. 

Ліс навколо. Кожна травинка, кожен листочок налаштовані проти нас, і боротися не мало сенсу. Азмір ледве тримався на ногах. Я спробувала підхопити його в той момент, коли він вже осідав, не в силах ні рухатись далі, ні стояти. Та тільки куди мені його втримати — ми впали обоє на землю.

— Моя пані… пробачте, — на межі чутності прохрипів драгорт. 

— Це ти мені пробач, — розревілася я, обійнявши його і намагаючись захистити, знаючи, що нічим вже не зможу зарадити.

Моя провина. Я загубила і Азмірове, і своє життя. Я змусила страждати Райвена і змушу ще більше, коли він дізнається, що я загинула. Це все тільки моя провина… 

Крізь сльози побачила, як одна лоза, вкрита гострими шипами, кинулась на драгорта. Я закрила його шию рукою, і навіть виючи від різкого болю, коли в шкіру впилися ці рослинні пазурі, не прибирала її. Якщо це і справді кінець, то я збиралася захищати Азміра до останнього, як він захищав мене. Байдуже, що надії не залишилось, я мала хоч щось для нього зробити.

Біль пронизував руку, кров стікала і капала на землю. Драгорт вже навіть не розплющував очей, а гул… раптом стих. Лоза відступила і завмерла, наче розгубилася. Увесь ліс здавалося завмер. Чутно було тільки тріск полум’я, що вирувало навколо. 

А наступної миті все знову ожило. Тільки… 

Ліс не атакував більше. Він ніби розступався, наче давав дорогу! І та клята шипаста лоза, мов присоромлено, відповзла вбік. Чи то я божеволіла вже, якщо таке марилось?

Та яка різниця?! Головне, що шанс вижити знову зажеврів, і я повинна була витягнути Азміра з цього лісу і врятувати йому життя!

Руки тремтіли, слабли, дихання ставало рваним і в голові паморочилось. Якесь дивне відчуття в тілі, раптова слабкість і гіркувато-солоний присмак в роті свідчили про те, що зі мною не все добре. Але я все одно намагалася! Обхопила Азміра під пахвами, спробувала потягнути. Навіть кілька кроків зробила! Та тільки більше не змогла. Ноги підкосило, в горлі пересохло. Перед очима танцювали дивні різнокольорові вогники. Зосередитись було важко, в голові ніби хтось розлив кисіль: думки в’язкі і розмиті. 

А навколо палав вогонь. Язики полум’я облизували все, до чого могли дотянутися, перескакували від дерева до дерева, розросталися. 

Мені стало так смішно раптом. “Загинемо не від лісу, а від вогню. Все одно не виберемося” — сумна думка наповнила моє єство відчаєм.  

— Та невже ви не змилуєтеся над нами?! — викрикнула щосили, сердито та благаючи водночас, звертаючись до Всевишніх. — Нехай не наді мною! Так хоч над Азміром змилуйтесь! Врятуйте ж його! Затушіть це кляте полум’я!

Я обійняла Азміра, поклавши його голову собі на коліна і плакала, вимолюючи в нього пробачення, наче це справді могло щось дати. 

І сталося диво! Великі краплі дощу впали на палаючий ліс. Вони пробивали шар диму, досягали землі, заглушаючи полум'я. Вітер вщух, а дощ ставав все сильнішим. Барабанив по листю та гілках, вгамовуючи вогонь, який невдоволено шипів від зіткнення з водою, намагаючись опиратися, але повільно програвав цю битву.

— Дякую, — прошепотіла, заплющивши очі і підставляючи обличчя прохолодним краплям.