7.4

Час, здавалося, зупинився. Шалений шум крові у скронях заглушив всі інші звуки. Серце ледь не вилітало з грудей, в очікуванні відповіді на свій заклик. 

Навіть в темноті я бачила занесений меч одного з нападників. І розуміла, що навряд мій випад матиме результат. Вони вже мене схопили, у них вже вдався їхній підступний план. Який сенс прислухатись до слів бранки? 

Та все ж, тихий внутрішній голос, сповнений надії, шепотів: вони щось хочуть. Якби нападники хотіли вбити мене, то хіба б не зробили цього одразу? Думку, що я потрібна їм для шантажу чи чогось подібного, відганяла геть, щойно вона з’являлася в голові.

Меч опускається і…

— Ні! 

Галявину накрило яскравим спалахом вогню. Мені засліпило очі, а слідом обличчя обдало неймовірним пекучим жаром. 

І перш, ніж я усвідомила взагалі, що відбувається, ліс здригнувся. Все загуло, листя зашуміло. Здавалося, що прокинулося все навколо, заворушилося, від найменшої квітки та стеблини до вікових коренів. Виття і гарчання диких звірів змішалися з криками птахів та їхнім биттям крил, коли вони, мов один, злетіли до неба. 

— Ти що наробив! Ми всі загинемо! — лунало над моїм вухом налякано та розлючено. 

“Що відбувається?!” — паніка заполонила мої жили і розтікалась венами замість крові. Той спалах зачепив дерево, і тепер над нами висіла ще й загроза величезної пожежі. Я бачила, як Азмір відкинув від себе одного з нападників і рвонув в мій бік. 

Крок — і він падає, а навколо нас зміями звиваються ліани та загрозливо хитаються гілки, наче намагаються щосили шмагнути, мов батогом нерозумну скотину. 

— Азміре! — мій голос зірвався на писк, коли ватажок злодіїв сильніше заломив мені руки.

Та щойно він це зробив, я відчула раптове полегшення і свободу: одна з гілок відкинула негідника вбік.

— Рубай! — крикнув той, що з сокирою до іншого нападника, коли одна з ліан вхопила його за руку.

“Це не виття, це — стогін!” — усвідомила в ту ж мить, як лезо меча розрубало рослину, а слідом вуха різонув різкий, жахливо пронизуючий звук. Ліс захищався, вбачаючи в нас загрозу і одночасно хотів покарати за скоєне, за біль, який йому завдали. Він не був на нашому боці, як могло спершу здатися. Ні, ми з Азміром також стали його ціллю.

Я кинулася до драгорта, маючи намір допомогти йому вибратися з пастки ліан, які вже сповили йому і руки, і ноги. Не звертаючи уваги на інших, чуючи лише викрики та хекання, впала навколішки біля Азміра і вчепилася руками в товсту лозу. 

— Тримайся! — закричала я, ривками намагаючись розірвати ліани, що стискали його лещатами. Та тільки вони були надзвичайно міцними, неначе сталеві канати, і кожен мій ривок лише болісно врізався в долоні, не даючи бажаного результату. 

Азмір, стогнучи від болю в рані і від прикладених зусиль,  виборював кожен дюйм свободи, силуючись звільнити хоч одну руку.  Він справді намагався: звивався, напружувався, бажаючи розірвати пути, навіть зубами вгризався. Все дарма. Потрібно було щось гостре, щось, що змогло б розрізати міцну лозу.

Я озирнулась в пошуках меча Азміра, адже він мав бути десь поряд. Але погляд натрапив лише на нападників, які так само відчайдушно боролися за свої життя. 

— Обережно! — крик драгорта пролунав одночасно з черговим завиванням лісу. 

Я з жахом опустила погляд на свої ноги. Навколо них, мокрі та слизькі ліани вже затягувались у вузол. Вчепилася в них, намагаючись врятувати вже себе, щосили смикала їх, аби не дозволити лозам сповити мене так само, як Азміра. Якщо ми обоємо будемо знерухомлені… Ні, про таке навіть думати не можна. 

Жах, який прокотився моїм тілом, дав несподіваний прилив адреналіну. Я рішуче вихопила з землі камінь, що привернув мою увагу і, не роздумуючи, вдарила ним по ліанах, що обвивали мої ноги. Удар виявився марним — вони лише трохи здригнулися від удару, не відпустивши мене. Майнула думка, що отут я і загину. Не встигну попрощатися з Райвеном, не зможу більше ніколи його побачити. І останнє, що я йому скажу, так і залишиться те кляте “забирайся геть”.

— Моя пані!

Черговий спалах вогню і ліс знову завив. Мені довелось затулити вуха і відпустити ліани, бо цей звук неможливо було витерпіти. Так гучно! Він пронизував до самого серця, заповнював повітря, відгукуючись ехом серед дерев, викликаючи первісний страх. Мені здалося, що я не витримаю і оглухну навіки! А лози тільки сильніше стискали, оповивши щиколотки і, певно, збирались їх зламати. 

Я закричала від болю, відірвавши долоні від вух і схопившись знову у ліани. 

— Зараз! — знову спалах вогню, черговий стогін лісу і голос Азміра злилися воєдино. 

А потім — раптова легкість. Лози ослабли, і я, піднявши очі, побачила, як драгорт спалює чергову рослину. Не знаю, яким дивом він звільнив руки, можливо завдяки вогню, але чоловік вже здіймався на ноги. 

— Треба негайно тікати, — важко дихаючи, він схопив мене за лікоть і фактично поставив в вертикальне положення. 

Я не сперечалась. Лише кинула останній погляд на нападників — двох вже навіть не було видно. Ще двоє, впевнена, довго не протягнули б. І чесно кажучи, мені зовсім не було їх шкода.