7.3

Драгорт ніби не дихав, а моє дихання, схоже, було голосніше за завивання вітру. Я чудово розуміла, що ситуація лише загострюватиметься, ніхто не планував відступати. Невідомо, що ці таємничі постаті від мене хотіли, але вочевидь їх не бентежило ні те, хто я, ні те, які наслідки матиме їхнє свавілля. І від того застигала кров у венах. Це не просто грабіжники, які випадково натрапили на перехожих. Вони точно знали, хто їм потрібен. 

Я тремтіла, всім тілом тремтіла, але не відчувала більше холоду від нічного вітру. Все моє єство затопив страх, і, на жаль, як не намагалася змусити себе заспокоїтись і опанувати цей первинний жах, мені того не вдавалось.

Все той же чоловік, який, можливо, являвся ватажком, знову заговорив:

— Не варто розмовляти про важливі справи посеред лісу, де ми можемо потривожити місцевих хижаків.

— Краще вже місцеві хижаки, ніж ви, — буркнула я, очманівши від раптової сміливості.

Азмір знову прогарчав:

— Леді Нейрі з вами нікуди не піде. Забирайтесь, поки живі!

— Нас четверо, а ти один, драгорте, — вигукнув зухвало ще один чоловік, що тримав в руках сокиру. Він досягав майже зросту Азміра, такий же високий і, здається, не менш широкий в плечах, та все ж трохи був нижче. — Не роби дурниць і ніхто не постраждає.

— Леді нічого не загрожує, — сказав їхній лідер, ступивши крок в наш бік.

Інстинктивно я відступила. Я, але не Азмір. Він виставив поперед себе меча, ніби збирався проштрикнути нахабу, якщо той підійде ближче. І в мене не було сумніві, що йму це вдасться, але ж і поплічники негідника стояти смиренно не будуть.

— Ще раз повторю, навіщо вам я? 

В голос додалось трохи впевненості. Хто б ці четверо не були, але нападати вони не поспішали. Можливо, лише можливо, вони дійсно не будуть атакувати, якщо я піду з ними. І тоді Азміру не буде нічого загрожувати, він не помре через мою дурість.

— А я вам повторю, що ліс не те місце, де ведуться подібні бесіди. 

— То може і мені повторитись? — злість драгорта відчувалась на рівні вібрацій його голосу. — Леді нікуди з вами не піде.

— Тоді ви не лишили нам вибору.

Щойно “лідер” закінчив фразу, як всі четверо зірвались з місця і кинулись до Азміра, який встиг лише відштовхути мене подалі. Не втримавши рівновагу, впала. Коліно одразу ж пронизав різкий біль. Мимоволі з горла вирвалося скавуління, а на очі одразу ж навернулися сльози. Під лязг металу спробувала поворухнути ногою — хвала Всевишнім, лише забій, не вивих і не перелом.

Погляд метнувся до бою. Шум боротьби, звуки зіткнення металу з металом і глухі удари тіл, які зіштовхувалися одне з одним, заповнили все навколо. Азмір бився відчайдушно, вміло, змахуючи своїм мечем так швидко, що він ледве виділявся на темному тлі. Але нападники також вправно володіли зброєю, до того ж мали чисельну перевагу, і кожен удар, який Азмір завдав, вимагав від нього все більше і більше зусиль. 

Я підхопилася, невпевнено тримаючись на ногах та ігноруючи біль у коліні. Серце билося, мов навіжене, дихання перехоплювало від жаху! Драгорт можливо сильний та вправний, але чи витримає він без допомоги?

— Азміре! — вигукнула я налякано, коли один із нападників зміг вивести його з рівноваги, змусивши впасти на одне коліно у відповідь на раптовий нижній удар. 

Ні, цього не мало трапитись! Не мало! Він повинен був спати в ліжку, а тепер невідомо чи взагалі залишиться живим! І все через мене.

— Не смійте! — крикнула, ступивши крок в бік бою.

Не вдалося: хтось вхопив мене за лікоть, смикнув до себе і не давав поворухнутись. 

— Не лізьте у вир, леді Нейрі, — той самий лідер говорив тихо, та його голос для мене звучав ніби грім. — Ми не хочемо, щоб ви постраждали.

Смикнулась — невдача. Мої руки були міцно стиснуті чужими долонями і заломлені за спину. 

— Відпустіть! — шипіла, мов та гадюка, дарма, що вкусити не могла. 

Я не помітила, що Азміра атакували лише троє. Четвертий же крадькома підібрався до мене ззаду. Може через те, що було темно, чи можливо через те, що вони рухались надто швидко і я не могла розібрати де хто. Та тільки яка різниця, коли Азмір може померти через мене?

— Моя пані! — лютий крик драгорта прогуркотів громом, коли він усвідомив, що мене вже схопили. 

Над його головою майнула сокира. Хвала Всевишнім, Азмір ухилився. Але цей маневр мав наслідки, я почула шипіння з вуст драгорта і була певна, що його поранено. 

— Ні, не смійте! — Мені не залишалось нічого, крім криків і спроб вирватися.

Та тільки де там! Ні вкусити мерзотника, ні брикнути ногою мені не вдавалось. В цю мить я пожалкувала про одне: треба було не просто приставити до мене Руарі, а навчити бодай чомусь! Можливо, якби знала хоча б примітивні прийоми, то змогла б звільнитися і…

А що “і”? Тікати? Кинути Азміра помирати? Чи вступити в бій, для якого в мене б ніколи не вистачило б навичок? 

— Не чіпайте його! — крикнула щосили, спостерігаючи, як відчайдушно драгорт обороняється. Навіть поранений, він не відступав. — Я піду з вами, тільки не чіпайте його!