7.2

Нічний холод заліз під одяг, щойно ми опинились на вулиці. Вітер нескінченно гойдав верховіття дерев, і темрява лісу Калдарії здавалася майже живою, дихаючою поряд з нами. Шелест листя та віддалене скавчання невідомої тварини змішувалися з бурмотінням Азміра, який міркував про найшвидший шлях до стаєн Терлікса.

Я зціпила зуби, намагаючись зосередитись на дорозі під ногами, звертаючи увагу на кожен камінь і кожну нерівність. Нічні звуки лісу ставали все гучнішими, а сам він — хижим та зловіщим.

— Азміре, — порушила я мовчання, намагаючись, щоб мій голос при цьому лунав тихо, аби не привабити хижаків, які могли мешкати в цих лісах, — а що це за стайні такі? Я про них ще не чула.

— Терлікс — це невелика, але дуже стара дерев'яна стайня на краю лісу Калдарії, — пояснив Азмір, обережно ведучи мене між заростями. — Навряд вам довелося б колись в інших умовах скористатися нею. Врешті–решт, наш принц має власні крила, йому не потрібні ні драгліти, ні кір’їни, ні, тим паче, звичайні коні. Хіба що для хизування.

Драгорт весело реготнув, викликавши у мене теж коротку усмішку. Похизуватись Райвен любив і любить. Та все ж, чому раніше я не чула про цих істот? Ніколи ніхто з відвідувачів їх не згадував.

— А драгліти і ці, як ти їх назвав, — прицмакнула я, згадуючи, — вони… хто?

Азмір зупинився на мить, та так неочікувано, що я ледь не врізалася в його широку спину носом. Він завмер, прислухаючись, і коли рука драгорта потягнулася до зброї під його плащем, у мене в жилах застигла кров. Побоюючись видати хоч звук, я лише тремтіла, чекаючи невідомо чого і навіть намагалась не дихати.

Повітря відразу наповнилося напругою, відчувалася важка тиша, що стискала горло. Азмір обережно відкинув гілки, що шелестіли під його ногами, його погляд метався по темряві, намагаючись вловити хоч найменший рух чи звук. Він шепнув, злегка повертаючи голову до мене:

— Моя пані, тут щось не так. Будь ласка, залишайтеся позаду мене.

Я підкорилася його наказу, стискаючи в руках краї свого плаща. Кожен шелест листя чи злегка розгойдана гілка змушували моє серце зупинятися. Інтуїтивно я знала, що небезпека була близько, хоча нічні звуки лісу не проявляли жодних явних ознак. Та тільки драгорт напружувався дедалі більше, і в якусь мить — раз! — він витягнув рвучко меча і встав в позицію, готовий до бою.

Я ж кляла себе на чому світ стоїть. Ну хіба не можна було дочекатися ранку? Просто дочекатися і дістатися до Райвена в безпечніший і спокійний спосіб! А тепер я стояла в лісі, тремтіла від холодного вітру та тваринного страху, ще й втягнула в це бідолашного Азміра, який мав би відпочивати собі в теплому ліжку Альдеру.

Напружена тиша лісу раптово розірвалася звуком швидких, важких кроків, що наближалися. Їх було кілька, навіть я це зрозуміла, і важко сказати хто саме це був — розбійники, хижаки чи можливо ще якась напасть. 

За мить, з гущавини вийшло четверо фігур в плащах, тримаючи в руках хто сокиру, хто кинджал, а в одного я помітила меч не менш гострий, ніж у Азміра. 

“Розбійники” — майнула налякана думка, змусивши мене ступити крок назад. 

— Хто ви і що вам треба? — голос Азміра сочився непривітністю та люттю, та все ж він стояв на місці, продовжуючи прикривати мене.

Один, найнижчий з четвірки, подав голос:

— Ми прийшли по леді Нейрі, драгорт. А тому відійди і залишишся живим.

Навіть не торкаючись, відчула, як Азмір напружує м'язи, готовий в будь-який момент кинутися в бій. Та і важко це було не відчути. От тільки я сама не могла похизуватися подібною рішучістю. Мої ноги тремтіли, не слухалися, і якби довелося бігти прямо зараз, навряд чи вдалося хоча б крок ступити. Після слів, що вони прийшли по мене, тіло скував жах. Раптово усвідомила одну важливу річ: за межами таверни я абсолютно беззахисна, і єдиний, хто міг мене врятувати — Азмір. Райвен мабуть не дарма приставив був до мене Руарі, відчував, що рано чи пізно я кудись вляпаюся. На жаль, це сталося тоді, коли моєї доброї подруги поряд не було.

— Ви не торкнетеся і пальцем моєї пані, — прогарчав драгорт, перехоплюючи зручніше меч правицею, а ліву руку виставляючи поперед себе. — Тільки через мій труп.

Мене ж слова Азміра лякали ще більше, ніж викрадення. Невже я справді стану причиною його смерті? Ці четверо не схоже, щоб збиралися відступити. 

— Що вам від мене треба? — надривно викрикнула з-за спини драгорта. Можливо, вдасться вирішити все без кровопролиття?

Шановні читачі!

Я дуже дякую вам всім за підтрмку та очікування!

На даний момент мій стан стабілізувався і покращився. Найближчий тиждень продовження виходитимуть щодня о 18.00 вечора, напрацювання вже є. 

Я щиро вдячна кожному, хто залишив коментар з теплими словами! Вибачте, що не могла відповісти, але читала кожен і вони гріли мені серце. Я також сподіваюся, хоч і боюсь обіцяти, що надалі книга буде оновлюватись набагато частіше.

Дякую вам! Ви найкращі!

З любов'ю, ваша Ксенія!