7.1

Не знаючи, що робити, я повільно потягнулася пальцями до тату. Їх дотик здавався майже священним, наче я могла через ту маленьку частинку шкіри дістатися до душі Райвена. Пальці ніжно торкнулися малюнку, провели по ньому, намагаючись передати через нього всю глибину своїх почуттів, своє тепло і безмежну підтримку. Я так хотіла, щоб він відчув цей жест на власній шкірі, знав, що не сам, знав, що я поряд. 

В моїй душі теплилась іскра надії, що, можливо, станеться щось магічне — відгук, поколювання, що завгодно. Але пройшла хвилина, потім ще одна і нічого не відбулося. Тату залишалось простим візерунком на тілі.

— Мабуть, я помилилась, — прошепотіла не стримуючи розчарування. 

Важкість у грудях змусила шумно та рвано втягнути повітря. В очах застигли сльози, які от–от мали великими краплинами зірватись вниз. Гіркота невдачі осіла на язику, залишивши по собі неприємну сухість та смак. 

Не вдалося.

Я спробувала знову, шепотіла подумки і вголос слова підтримки, намагалася дотягнутися крізь відстань до Райвенового серця, але марно. Тату не реагувало, магія теж. А можливо, справа і не в ньому взагалі? Можливо, я й справді божеволіла?

— Нейрі, — чоловічий голос простогнав моє ім’я з болем.

Я стиснула руки в кулаки, і не чекаючи більше ні хвилини, вийшла з нашого крила до залу Альдеру. Не знаю чому, але впевненість, що Райвен зараз у власному маєтку надавала мені рішучості. 

“Знайду його і вибачусь” — думала, поки піднімалась сходами до гостьових спален. Точно знаючи, що сьогодні у нас залишився на ніч драгорт Азмір, я збиралася просити його про послугу. 

Цей чоловік тоді, після розслідування, а з часом і падіння стіни, сказав, що саме моя підтримка надала йому сил чекати вироку принца і що він готовий надати мені допомогу в будь–який час. Можливо, Азмір мав на увазі інше, але сидіти в кімнаті та чекати, що Райвен якимось чарівним чином опиниться поряд, я не могла. 

Прогорнувши на другому поверсі книгу відвідувачів, знайшла потрібний номер кімнати, впевнившись, що драгорт справді там, я рушила до нього. Тихенько постукала і стала чекати. Азмір з відповіддю не забарився.

Він відчинив двері, сонно витріщився на мене, здивовано протер очі і знову витріщився.

— Моя пані? — голос драгорта хриплий віді сну здригнувся. — Щось трапилося?

Озирнувшись на всі боки, тихо прошепотіла:

— У мене є, — замнулася, — прохання.

Азмір змірив мене схвильованим поглядом, відійшов убік, пропускаючи до кімнати і зачинив двері, щойно я увійшла. 

— Моя пані, вас хтось образив? Ви в небезпеці? — нахмуривши брови, драгорт допитувався з нотками загрози в голосі. — Ви лише скажіть, я не залишу від негідника і попелу.

— Ні–ні, Азміре, мені нічого не загрожує, — поквапилась переконати чоловіка у зворотньому. — Я… у нас з Райвеном трапилось деяке… непорозуміння і…

Обличчя драгорта кумедно видовжилося. В його очах легко читалося: “І через це ви прийшли сюди?” 

— Я була неправа, але тепер не можу вибачитись навіть. Мені потрібно якось дістатися до маєтку нашого принца. Ти міг би мені допомогти?

— Моя пані? Ви просите мене віднести вас до… — Азмір не закінчив речення — замовк.

Чомусь, до того, як озвучити своє прохання вголос, воно здавалося не таким дурним. А зараз я готова була провалитися від сорому перед розгубленим, збентеженим і дуже здивованим поглядом драгорта. Ніяковість раптом завдала майже нищівного удару, і власні ноги здригнулися, готові нестися геть. Але саме в той момент, коли я зібралась вибачитись перед Азміром, що потурбувала його і піти, він схопив куртку зі стільця та накинув її собі на плечі.

— Моя пані, я доставлю вас до маєтку його високості цілою та неушкодженою. Але вам краще переодягнутись в більш зручні для подорожі речі.

Я здивовано мовчки кивнула, вдячність і злегка замішане здивування переплелися у моїй душі. Азмір вже стояв біля дверей, готовий виконати своє обіцяне слово. 

— Дякую, Азміре. Дайте мені кілька хвилин, — тихо промовила я, поспішно відходячи до власної кімнати замінити вечірню сукню на щось більш практичне для несподіваної нічної подорожі.

Я швидко переодяглася у темні штани та важкий, але зручний плащ, що приховував мою особу і дозволяв рухатися без обмежень. Серце билося гучно, немов у ритмі барабанного грому, який віщував зміни або бурю. Зав'язавши волосся у нескладний хвіст, я перевірила свої чоботи на зручність і повернулася до Азміра.

Він чекав на мене у вже спорожнілому залі.

— Ви готові, моя пані? — ледь не пошепки запитав драгорт.

— Так, дякую. Пішли, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій, але внутрішня тривога пульсувала в кожній вені.

— Нам доведеться трошки пройтися, — відкриваючи переді мною двері, що вели до лісу Калдарії, пробурмотів чоловік, наче вибачався. — Я залишив свого вірного драгліта у стайнях Терлікса. 

Цього разу дивувалась вже я. Кого і де він залишив?