Розділ 7

Розмова з Арбеллі не зробила краще. До думок стосовно Райвена та його вчинку і мого власного мовчання додались ще й роздуми стосовно гротеків. Голова готова була луснути, наче перестигла ягода, але дозволити собі ще дужче тонути в морі гнітючості я не могла.

Зібравшись докупи та відсунувши все у глибини свідомості, я вийшла в зал і працювала з гостями до тих пір, поки щоки не почали боліти від натягнутої усмішки. Комусь я всміхалась щиро, радіючи знову побачити знайомі обличчя і з цікавістю розпитувала про їхні справи, поки витирала столи чи прибирала пустий брудний посуд. А комусь діставалась проста буденна усмішка, яку доводилось видушувати з себе попри бажання забігти в кімнату і знову піддатися гнітючому самоїдству. 

Та все ж, робота справді стала розрадою. Ниття в ногах та спині, які відчувалися наприкинці дня здавались маленькою дрібничкою в порівнянні з тим болем, що роздирав серце. 

Я не повинна була проганяти Райвена. Мені треба було його вислухати, спробувати принаймні дізнатись чому він так вчинив. Звісно, з одного боку, його довге мовчання про таку важливу річ не могло мене не обурити. Я мала повне право злитися, кричати та плакати. Але з іншого боку… тоді і мені потрібно розповісти йому таємницю. Нехай королева Маргарет прохала мене мовчати, нехай вона потім буде злиться, що я не прислухалась до неї. Але Райвен — мій чоловік, і він теж має право знати правду, яка б вона не була. 

От тільки… де ж його тепер шукати? 

Я зітхнула, повернувшись у наше крило Альдеру, зачинила за собою двері і озирнулась. 

— Так тихо, — прошепотіла сама собі, роблячи кілька кроків до середини вітальні. — Тихо, порожньо і самотньо. 

Одразу ж виникло бажання повернутись в зал. Те, що там лишилось лише один чи два відвідувача, яких Тортун обіцяв поселити, зараз здавалось не так важливо. Аби не бути самій. Аби не дивитись на пусту чашку на столі, яку Райвен залишив ще два дні тому. Не помічати відсутність світла в кабінеті чоловіка, запах його парфумів, розкладених паперів то тут то там. Я вже так звикла, що він поряд. А тепер… тиша. І ця тиша здавалась надто гучною.

Пройшовши до спальні, понуро опустивши голову, штовхнула двері і…

— Мишеня, — знайомий голос долинув до мої вух, руйнуючи гнітючу темряву кімнати.  — Я сумую без тебе.

— Райвен? 

Серце радісно пропустило удар. Невже він тут? Я озирнулась навколо, запалила ліхтарики, щоб освітити кімнату, очікуючи побачити знайоме любе обличчя. Але в кімнаті нікого не було. 

— Нейрі… — продовжувало лунати тихо та розпачливо. Я була певна, що це Райвен, його низький оксамитовий голос важко сплутати з іншим. От тільки чути я його чула, але не бачила. 

— Райвене, ти тут?! 

Пробігла до ванної кімнати, сподіваючись побачити чоловіка там. Але відчинивши двері побачила лише кинутий мною рушник на підлозі, нічну сорочку, що не естетичною купкою валялася на тумбочці і не побачила жодних ознак присутності Райвена.

“Невже я божеволію?” — пролетіла думка, від якої в мене в грудях розлився холод. 

— Нейрі, — майже виття на межі чутності, — моє Мишеня… 

Я чула Райвенів голос, але поряд його не було. Ні у спальні, ні у ванні, ні в його та ні в моєму кабінеті. Чоловіка в Альдері не було! Але я його чула. Чи… можливо, відчувала? 

Погляд затримався на шлюбному тату. Воно стало частиною мене, що навіть не привертало уваги: є і є. Та саме зараз, коли в моїх вухах продовжував лунати надривний голос Райвена, раптом згадалися слова Зердена. Тату надто яскраві, старий таких ще не бачив. І щось він згадував, що існували легенди про обмін думками між подружжям. То можливо, це все таки не легенди? Адже про Господаря Альдеру теж так казали, проте ось я, живе підтвердження, що кожен міф може стати дійсністю. 

— Нейрі…

І знову голос Райвен розрізав важку тишу.