Трохи прочистивши горло, щоб не звучати наче знервоване дівчисько, я спостерігала за жінкою. Та навіть в обличчі не змінилася, ніби моє питання мало не більше значення, ніж цікавість про погоду.
А як на мене, то це вкрай дивно! Всі, абсолютно всі, запевняли мене, що гротеки не можуть використовувати магію. Точніше, можуть, але вона в них не працює так як треба. Та що я побачила зайшовши на кухню? Правильно, Арбеллі, яка спокійно чарувала, та ще й так впевнено, наче все життя це робила. І хоч я сама прохала Альдер допомагати гротекам, захищати їх в разі чого, але подібного не очікувала.
Бо то не була магія таверни! Я вже навчилася відрізняти калдарійські сили від Альдерської. Арбеллі точно чаклувала самостійно!
— Та як сказати, — вона взяла дрібку зелених квіточок і кинула в залізний кухоль, — вже якийсь час. Спершу було складно, то ж не вміла нічого раніше. А потім, що не день — ставало легше.
— А Тортун? — замислено потарабанила пальцями по стільцю. — Він теж може?
— Аякже! І він, і я.
Арбеллі зняла з вогню чайник, залила окропом трави в кухлі і принесла мені. Поставивши на стіл напій, вона присіла поряд і якось дивно на мене дивилася. Мені аж не по собі стало, захотілось відвести погляд і схилити голову, немов шкодливе кошеня.
Щоб позбутися цього непроханого відчуття, я задумалась над тим, що жінка сказала. І вона, і Тортун раптом навчились використовувати магію. Але коли це почалося? До падіння Стіни між Калдаріє та Лотірґеном чи вже після? Міг цей випадок мати аж такі дивні наслідки? І чи повпливало це на всіх гротеків?
— Моя пані, що ж сталося, що ваші очі такі червоні та сумні? — голос Арбеллі такий м’який та співчутливий, що я аж розгубилась на мить, ледь не почавши розповідати всі тривоги. Добре, вчасно отямилася і прикусила язика.
Усміхнувшись натягнутою посмішкою, похитала головою.
— Все в порядку, нічого такого, через що варто було б тобі хвилюватись. Краще розкажи, чи не почали користуватись чарами інші гротеки?
— Ні, моя пані, куди їм?! То ваша ласка і Альдеру нагородили нас з чоловіком цим щастям.
Арбеллі так радісно хлопнула своїми пташиними руками, що я не могла не захихоті, прикривши рота долонею. Кумедна вона все таки! От тільки в голові все ще роїлися купа питань.
Я ж нічого не робила!
“Альдере, це ти дав гротекам магію?” — подумки звернулася до таверни. У відповідь миттєво прозвучало впевнене “ні”. Власне, я так і думала. Але ж звідки тоді?
— Моя пані, — Арбеллі мнула фартух. Її руки тремтіли, клюв теж. — Ви сердитесь? Нам не можна використовувати чари?
Я поклала руку їй на плече.
— Ні–ні, не бійся. Звісно, що можна! Я просто намагаюсь зрозуміти, як так сталося. Для мене багато речей все ще дивні.
Не збрехала навіть. Цікаво, а Райвен помітив, що гротеки у нас особливі? Чи він теж так зосередився на інших речах, що проґавив під носом дивовижу?
— Ох, моя пані, вам тяжче ніж нам. Стільки дурнів полощуть ваше ім’я! — гнівно вигукнула Арбеллі, і цокнула клювом так, наче ось зараз готова перекусити негідників. — Я коли то чую не можу стриматись!
Брови в мене зійшлись на переносиці. Це ще що значило? Хто полощить моє ім’я? Про що я негайно й запитала.
Арбеллі відреагувала очікувано–сердито.
— Кляті дурні в столиці базікають різне. Ніби ви, моя пані, зачарували принца Райвена, бо інакше б він не взяв з вами шлюбу. Ще й заборонену магію використали, щоб Альдер підкорити. Тьху! — жінка гепнула кігтями по столі, залишивши подряпини на гладкій поверхні. — Кажу ж, дурні! Та наша пані найдобріша жінка у світі! Я їм так і сказала. А ще сказала, щоб замість пліткувати, краще б прийшли до таверни та все самі побачили. Але ж ні! Їм аби язиками почухати та бруду посмакувати, ще й того, що самі вигадали.
Я не здивувалась. В палаці було те ж саме — прискіпливі, зневажливі погляди, що кидали на мене слуги. Якщо там, в моїй присутності, в присутності Райвена вони не побоялися хай і пошепки, але ж висловитись, то про що говорити, коли ніхто не чує їх. Впевнена, Арбеллі не все мені переповіла, там базікали і гірші речі.
Тільки від того, що я не здивувалася менш неприємно не стало. Промайнула думка, коли я мовчки потягнулася до кухля: “А чи приймуть мене хоч колись?”