6.2

Тиша, що утворилася, тиснула на мене, наче справжня кам’яна брила. В ній, в цій клятій тиші, мої гучні ридання звучали надто голосно, надто боляче для вух, лише посилюючи і без того важкість на серці. Кожен вдих давався складно, і складалося враження, що я виборюю право на життя щоразу, коли хапала ротом повітря.

“Чому він так вчинив? Як він міг?!” 

Біль та образа закутали мене в свої тісні обійми, не дозволяючи ані зупинитись на хвильку, щоб все обміркувати, ані хоч трохи заспокоїтись. І навіть тоненький голосок власної совісті, що шепотів надривно, що я не краща, не міг розбити ті лещата. Я впивалась своїм розпачем та гнівом, виплакувала сльози, не звертаючи уваги на печіння в очах. 

Не могла зупинитись.

“Як? Як? Як?” — це просте питання зривалось з моїх вуст раз–по–раз, наче в лихоманці. Я ставила його знову і знову, та не знала, чи потрібна мені відповідь. Не знала, чого я вже хочу: чи то бігти за Райвеном, щоб ще раз запитати його, чи то  заборонити йому взагалі приходити. 

А сльози все текли і текли, обпікаючи щоки, наче їм не було кінця і краю…

***

Я не пам’ятала ні як добралася до кімнати, ні як роздяглася, ні як заснула. Останній мій спогад — сиджу на підлозі і плачу, а вже наступний — прокидаюсь у ліжку. Повіки були важкими, в очі ніби насипали солі та піску, все пекло та боліло. В роті сухість, обличчя палало. Але поряд нікого не було, та й навряд Альдер пропустив би хоч когось. А отже дійшла до спальні я самостійно.

Чи ні?

Погляд зачепився за крісло, на якому акуратно складено лежала моя робоча сукня. А на підлозі, поряд, носком до носка, рівненько стояли шкіряні туфлі. Не в тому стані я була, щоб так подбати про все. То виходить, хтось був тут?

Райвен? Думка про чоловіка супроводжувалась гострим спалахом болю в грудях. Та тільки після виплаканих сліз, лещатам образи та злості, вже не вдалося сповити мене. І хоч мені все ще було неприємно від усвідомлення, що Райвен брехав та вирішив все за мене, я все ж змогла почасти його зрозуміти. 

А варто було лише відступити образі, як совість вгризлася в моє серце гострішими за будь–яке лезо зубами. “Ти маєш йому розповісти. Ти повинна вибачитись” — тепер дзвеніло люто у вухах, наче хтось кричав у них. А в мене так боліла голова, що єдине чого хотілося — спокою.

Насилу вставши з ліжка, пораділа важким шторам на вікнах, що не пропускали сонячного світла. Та чи й було це світло? Можливо, на дворі ще ніч чи вже ніч наступного дня? Я не знала, та й дізнаватись не поспішала. Мій шлях лежав до ванни, до прохолодної водички, щоб змити сліди нещодавніх сліз. 

Не одразу, та все ж здогадалася звернутися до Альдеру, запитати, хто ж все таки вчора чи сьогодні, приніс мене до кімнати? Чи може я сама прийшла, а хтось допоміг речі скласти і переодягнутися? У відповідь отримала лише імпульс легкої провини, ніби Альдер вибачався, але відмовлявся розповідати. 

От тобі і маєш! А я думала, що тут головна! Виявляється, таверна може приймати і самостійні рішення, ігноруючи мої накази. Чи то я не дала чітких вказівок? 

— Та й байдуже, — пробурмотіла, набираючи в жмені води та хлюпаючи на обличчя. Від прохолоди стало легше. 

Впершись, після вмивання, руками в краї умивальника, заплющила очі і глибоко втягнула повітря. Думки все ще не бажали вкладатися по поличкам, плуталися, сумніви роздирали серце, а рішення, як вчинити далі не було. Мені потрібна була перерва. І я знала найкращий спосіб відволіктися від важких думок, щоб не їсти себе поїдом та не божеволіти. 

Робота. Коли руки зайняті, коли доводилося постійно метушитися, кудись поспішати, то ніколи було звертати увагу на все інше. Особливо, на роздуми та вагання. 

Кивнула сама собі, нашвидко прийняла ванну і вдягнувшись у звичну робочу сукню пішла на кухню. 

Гамір гостей я почула ще навіть не перетнувши порогу, але ж вони гуділи в залі! Музика та сміх, розмови, які хоч не можна було розібрати, все ж викликали в мене усмішку. Мені подобалася ця частина роботи. Звісно, зараз були інші, дуже важливі справи, та все ж мені не вистачало саме цього — наповненого життям і веселощами залу. Тільки зараз я змогла усвідомити, як бракувало мені взаємодії з відвідувачами. І більше не чекаючи ні хвилини, я впевнено рушила вперед, розправивши плечі і широко посміхаючись.

На кухні, готуючи одночасно кілька страв, пурхала Арбеллі, яка відмовилася висиджувати яйце в такі неспокійні часи. Вони з Тортуном повернулися до роботи одразу ж, як зняли карантин в королівствах. 

— Вітання, Арбеллі, — помахала їй я, увійшовши. 

Та перевела на мене погляд, махнула рукою, змусивши ножі самостійно шинкувати овочі, витерла руки об рушник і підбігла до мене.

— О, моя пані, щось трапилось? У вас таке стомлене обличчя, — торохтіла вона, всаджуючи мене на стілець. Я навіть відреагувати не встигла, все ще здивовано витріщалася на зачаровані ножі. — Зараз я вам настояночки приготую! Всю втому зніме, як рукою! 

Жінка відійшла до шафки з травами, дістала кілька мішечків, збираючись, вочевидь, готувати для мене. А я тільки кліпила, поки нарешті не отримала назад дар мови.

— Арбеллі, — звернулась до неї злегка зависоким голосом, — а давно ти почала магією користуватись так вправно?