6.1

Мені здалося, що я падаю. Кожен вдих давався так важко, наче навколо зникло майже все повітря, залишились лише краплини. Розум відмовлявся сприймати слова Райвена, відкидаючи їх, намагаючись розігнати, наче марево. 

Він не міг. 

Райвен не міг приховувати аж таку важливу інформацію. Він же знав, як для мене це важливо. Ні, то мені ввижається. Почулося через брак спокійного сну і надлишок переживань.

— Що? — в горлі пересохло. Голос звучав огидно скрипуче, зовсім не схоже на мій звичний тон. Навіть після сну, навіть під час хвороби він не був таким огидним! 

“Райвен не міг” — лунало набатом в голові. Але чому ж він тоді винно відвів погляд? 

Чоловік поставив кухоль на стіл. Повільно і обережно, наче навмисне відтягував розмову. 

— Нейрі, прошу, тільки не казись і не роби поспішних висновків, — він сповз з бильця на підлогу, сівши біля мої ніг і взявши мою тремтячу руку в свої теплі долоні. 

Серце пропустило удар. Потім гупнуло, боляче занивши, і знову завмерло. 

Він… міг. 

— Коли? 

Просте питання. Та вичавити з себе його здавалося справжнім катуванням. Груди стиснуло, очі мимоволі заплющились в очікуванні відповіді. 

Ох, як я хотіла, щоб Райвен сказав, що це було вчора чи навіть позавчора! Тоді б його мовчання не стало б чимось страшним. Але він вагався з відповіддю. А я не сміла розплющити очі і подивитись на нього. Тільки його долоні, раптом, здригнулися на коротку мить. 

— Коли Руарі прийшла поранена. 

Пресвяті Жерці! Майже два місяці тому! І він нічого не сказав.

Гнів клекотів в мені, вулканічним виверженням виривався на поверхню, затоплюючи і розум, і серце, і все моє єство. Майже два місяці. Райвен мовчав майже ДВА клятих місяці! 

Я вирвала руку з його долонь. Вскочила на ноги, мов вжалена. Його дотик, раніше такий бажаний, зараз обпікав, наче розпечене вугілля. Розплющивши очі, я відійшла від нього якомога далі. Але поглянути на чоловіка не мала сил. 

— Нейрі…

— Замовкни! — крикнула я, затуливши вуха. — Замовкни і не смій зі мною говорити! 

— Та послухай!

— Послухати?! Ти мовчав довбані два місяці, Райвене! Не день, не два, і навіть не тиждень! Ти не мав права мовчати! 

Як же мені було боляче! Неможливо й передати той стан, коли усвідомлення важким тягарем лягло на плечі — чоловік приховує від мене надважливі речі. Не дрібничку, яку можна було замовчати, щоб не хвилювати. Зовсім ні! Райвен не розповів про моїх батьків! Навіть, якщо я не була певна, що вони кревні, вони виростили мене і досі вважалися батьками. 

Стільки питань я хотіла їм поставити, стільки речей сама хотіла виказати! А Райвен забрав це право в мене! Ось так легко, не відчуваючи якогось сорому? 

— Нейріі, я розумію, що ти злишся, — чоловіків тон звучав роздратовано, і я негайно ж повернулась до нього, щоб поглянути в його очі. — Але не треба так перейматись.

Ні, не здалося — він не мав вигляду людини, яка відчуває провину. Губи підібгав, руки на грудях схрестив, вставши на ноги з підлоги. 

— Не перейматись? — прошипіла я, розлютившись від його слів ще дужче. — Не перейматись?! Ти знайшов моїх батьків, мовчав про це майже два місяці і кажеш мені “не перейматись”?! 

— Так! Саме це я і кажу! Та до дразда, Нейрі, вони огидні люди! Я не хотів, щоб ти з ними знову зустрічалась.

— Не ти повинен вирішувати, що мені робити, а я! Чи ти вирішив, якщо я змирилась з тим, що ти обманом на мені одружився, то тепер ти можеш керувати всім моїм життям? — мої слова летіли до нього, наче стріли, кожна з яких намагалася влучити прямісінько в ціль.

І вони влучили. Райвен смикнувся, мов від удару. Рвано видихнув крізь зуби. А його обличчя наче задерев’яніло. Лише очі виблискували сердито. 

Я не збиралася просити пробачення. Мої долоні стискалися в кулаки, серце галопом гепало в грудях, і здавалось ось–ось розтрощить грудну клітку. Мене трусило так, як під час найсильнішої лихоманки, і я ледь стримувалася, щоб не дати чоловікові ляпаса вже фізично.

— Он як? — процідив Райвен, ступивши крок до мене. — Ти так хотіла почути, як тебе з лайном змішують люди, яких ти вважала батьками? Хотіла бачити їхні пики, повні презирства, які кривились щоразу, як лунало твоє ім’я? Чи може тобі дуже жадалося знати, що твій “батько” погрожував звинуватити тебе в смерті Конрада? Цього хотілося, Нейрі?!

— А звідки мені знати, що ти цього разу не брешеш?! Схоже, це вже увійшло в тебе у звичку!

Райвен відступив на крок. Його очі розширилися, наче він не міг повірити, що ці різкі слова злетіли з моїх вуст. І якби ж я бачила, що він відчув гіркоту провини та усвідомив, що своїм вчинком встромив ножа в моє серце, можливо я промовчала б. Але ж ні! Чоловік ані трохи не каявся у мовчанні.

— Що ти сказала? — його голос прозвучав загрозливо тихо. 

— Ти чудово почув, що я сказала! 

Мовчання, яке запало після цього між нами, було важким і густим, мов туман, який не пропускає ні промінчика світла. Я відчувала, як бринить в душі гнів, і Альдер почав реагувати на мій настрій. 

Навколо все задрижало. Задзвеніли металеві кухлі на столі, розхлюпуючи чай, який Райвен приніс кілька хвилин тому, хоча тепер здавалося, що відтоді минула вічність. Стінами пробігло сяйво, і я знала, що Альдер лише чекає мого прямого наказу, щоб вступити в суперечку та захистити мене.

Райвен рипнув зубами, не відриваючи погляду від моїх очей.

— Ти атакуєш мене? Серйозно? — запитав він, скинувши догори підборіддя.

— Забирайся геть, — вирвалось в мене, бо більше бачити його обличчя я не могла.

Чоловік не сказав більше нічого. Розвернувшись, він швидким кроком пішов, не забувши гучно грюкнути за собою дверима. А я… я осіла на підлогу, обняла себе руками і гірко–гірко заплакала, відчуваючи себе зрадженою.