Розділ 6

“Зердене!

Мій вірний помічнику, мій друже…

… Еллеронд не зможе… Треба було давно вже… 

…повинна просити тебе про цю послугу, як друга, а не як підданого. Мій син і … 

Чекатиму на тебе… Поквапся, часу обмаль! ...

… Таура.”

Я вчитувалась в ці рядки знову. І знову, і знову, і знову! Але зрозуміти про що саме йшла мова не могла. Все, що лишалося, це здогадуватися. Листа королева Еллеронду відправила перед тим, як відгородитися від іншого світу, очевидно. А от яке відношення мав до всього цього Зерден? І чому він, драздів вилупок, нічого МЕНІ не розповів?! 

Якщо старий був помічником, — ба більше — другом! — королеви, то не міг не знати, що існує її прямий нащадок десь тут, в Калдарії чи Летірґоні. І він не міг не чути, що я стала Господаркою Альдеру! Хіба справді десь провалився і не мав можливості звідти виповзти, змій клятий!

— Прокляття! — я кинула пожовклий лист на стіл і відкинулася на спинку крісла.

В душі вирувало щось страшне! Постійне відчуття роздратування, гніву та образи заполонило моє серце і стало вірними супутниками і вдень, і вночі. Я їла — думала про все це. Працювала — думала. Спала — і все одно уві сні не могла позбутися драздового питання: де Зерден?! Де він? Чому не з’являється? Чому не сказав нічого? Чому взагалі пішов? 

Старий не міг не здогадуватись, що зі мною не все так просто. Назвав же він мені свій справжній вік! 

Я видихнула рвучко і втягнула крізь зуби повітря наново. Вік… А чи справжній він? Ми нічого не знали ані про Еллеронд, ані про його королеву. Ми, драздівня така, нічого не знали! 

То звідки ж в мене така впевненість, що Зерден про роки не збрехав? 

— Мишеня, не кипи.

Райвен увійшов до мого кабінету, тримаючи в руках два кухлі ароматного гарячого напою. Його сорочка була недбало розв’язана на грудях, демонструючи смагляву шкіру, а рукави закатані, через що моя увага часто зосереджувалась на його венах.

— Не можу, — буркнула у відповідь, сівши трохи зручніше і прибравши руку з підлокітника, щоб чоловік міг примоститися поряд. Він часто так робив, ігноруючи інші меблі, хай як близько вони знаходились. 

— Будеш так кипіти — пара з вух піде. Не солідно виглядатиме, — пожартував чоловік, поставивши переді мною напій і сівши поряд. — Все ще намагаєшся розгадати, що в було в листі?

— Так, але безрезультатно. Немає точно ніякої можливості відновити текст магічним чином?

— На жаль, Мишеня. Відомих мені — немає. А звертатись до того ж Орела чи ще когось…

Райвен знизав плечима і погладив мене по волоссю. Ми не могли ризикувати. Попросити когось про допомогу означало б розповісти правду, а ми не збирались цього робити. Вже й так розповіли Саву та Руарі.

— Знаю, — плечі опустилися, коли я потягнулася до кухля. Ковток гарячого трав’яного чаю з сушеними ягодами допомагав мені тримати своє роздратування під контролем.

Згадавши про Руарі та Сава на душі стало і тепло, і тривожно. Ці двоє, почувши історію, спершу нам не повірили. Навіть забувши, що вони терпіти одне одного не можуть, виступили єдиним фронтом, звинувативши нас у дурних жартах. Щоб запевнити їх у наших словах, довелось продемонструвати кабінет, знайдений лист королеви Еллеронду і тицьнути на книги, які ніхто й досі не міг взяти. Що теж злило до червоних плям перед очима! 

Скільки ж знань можна було звідти отримати! Але ні, комусь дуже захотілося, щоб ми дуріли в пошуках і не могли нічого зробити!

— Сав писав, — Райвен сьорбав напій, наче то не чай був, а вишукане вино. 

Я підняла на нього очі, чекаючи, що він скаже далі.

— Ти ж не забула, Орел розповідав, Старші пам’ятають, що в Альдера був Господар? Не пам’ятають хто і коли це було, але все ж. Так ось: Руарі вдалося домовитись про зустріч з одним зі Старших. Сподіваюсь, це дасть нам хоч якусь підказку.

Я похитала головою. По серцю шкрябнуло неприємне відчуття провини. Ми втягнули наших друзів в таке лайно! Хоч вони і самі, звісно, були не проти допомогти. Але я не могла не хвилюватись про них.

ПІсля того, як нам вдалося переконати Сава та Руарі, що ми не жартуємо, ці двоє якийсь час просто мовчали. А потім накинулись на нас з такою кількістю питань і звинувачень, що ні Райвен, ні я не знали, як відповідати. 

Ні, нам не пропонували розповісти все королю чи королеві, не кинули в обличчя, що ми зрадники. Нас звинуватили в тому, що ми довго мовчали! Сав той навіть влаштував з Райвеном бійку! І що цікаво, Руарі вболівала саме за “нещасного напівкровку, який цього разу все правильно робить”. 

А коли перші емоції вляглися, план найближчих дій складати стало вже легше. 

— Думаєш, Старші можуть щось знати і про Еллеронд? — запитала я, а надія розрослася в душі миттєво, хоч як хотілося її стримати. Розчаровуватися потім буде дуже боляче, якщо не вийде нічого.

— Можливо. Старші взагалі ніколи нікому нічого не пояснюють. Чесно кажучи, іноді вони гірші за жерців Олетро! 

— Це тупо, — я змацкнула. — Мати інформацію і не ділитися нею, особливо в такі часи, тупо. Про стіну вони теж так нічого і не сказали?

Райвен похитав головою. 

— Анічогісінько! Тільки загадково шкіряться і постійно, наче знущаються, торочать одне й те ж саме, — чоловік склав руки долонею до долоні поперед себе, скривив обличчя, наче передражнюючи когось конкретного, — “все йде так, як має йти”. Драздівня, як на мене!

— Не можу не погодитись, — кивнула, роблячи ще ковток напою.

В кабінеті не було вікон. Та навіть без цього, я знала, що вже полудень, а за кілька годин до нас мав завітати Орел. Наближалась весна, і цього року, через хворобу короля, проводити ритуал Пробудження доведеться Райвенові, адже Роуен зайнятий більш важливими справами. І підготовка лягла на плечі молодших синів. Ну і на мене, як же без цього! Наче в нас самих справ мало!