5.3

Поглянувши на Сава та Руарі, які саме запекло з’ясовували, хто з них справді чогось вартий, а хто “послід бродячого пса”, я важко зітхнула. Райвен певно мав рацію. Якщо ми хочемо докопатись до істини і знайти зниклий медальйон, треба розповідати абсолютно все. Часткова інформація не лише не допоможе в пошуках, а ще й може сплутати та нашкодити. 

Але ж як важко відкритися! І питання було зовсім не в недовірі. Мене страшила думка, що вони не зрозуміють, що будуть дивитися інакше — з підозрою, з острахом. Важко пояснити звідки росло коріння в цій невпевненості, адже до сих пір ні Сав, ні, тим паче, Руарі ані словом, ані ділом не дали приводу сумніватись в них. На жаль, розум це розумів, а от серце стискав холодними лещатами ірраціональний страх. 

— Мишеня, — прошепотів Райвен, вочевидь помітивши мої вагання. Він ніжно провів пальцями по моєму волоссю, заправив пасмо за вухо, що перемкнуло увагу на нього. — Ти не довіряєш їм? Чи, можливо, мені?

Я закотила очі. Певно, в якомусь сенсі, Руарі мала рацію — мій чоловік вважав себе центром всесвіту.

— Не кажи дурниць, — я все ще сердилась, що він не розповів про того гостя, а тому відповіла трохи різко. — Просто не знаю, як вони відреагують.

— Не скажеш — не дізнаєшся. Будеш прокручувати сотні варіантів можливих реакцій — лише отримаєш головний біль, але все одно не вгадаєш. 

— Який ти і розумний, — скривилась єхидно, а іронії в моєму голосі було стільки, що можна нагодувати десятки безхатьків. 

Та тільки Райвен на мій випад лише гмикнув, а його губи розтягнулися в широкій посмішці.

— Я такий, так! Розумний, гарний, до дразда багатий і неповторний. Маю ж я відповідати своїй незрівнянній дружині хоч трохи!

Ці його кляті лестощі! Я не могла не посміхнутися, коли він так чарівно розхвалював і себе, і мене. А його руки так приємно стискали мою талію, так палко притискали до його спокусливого тіла, що ображатись вже не хотілось. Ще й ці ніжні поцілунки, якими Райвен покривав моє обличчя, коли говорив! Ох, я танула і нічого не могла з цим вдіяти! Та і не хотіла, якщо відверто зізнатись.

— Гей, ви двоє! — крикнула Руарі, привернувши нашу увагу. — Майте совість! Займайтеся розпустою за зачиненими дверима спальні!

— Слухай, тобі колись казали, що ти неймовірно тактовна? — Райвен вигнув брову і криво усміхнувся.

Нага вишкірила свої гострі зуби.

— Звичайно!

— Тобі брехали, — відрізав мій чоловік, і я не втрималась від короткого смішку.

Та все ж, ми повернулись до них і зручно розсілися. Руарі як сиділа на дивані, закинувши ногу на ногу і зайнявши наче навмисно половину місця сама, так і лишилась там сидіти. Певно, вона розраховувала, що я примощуся поряд, але Райвен начаклував крісло, впав у нього і притягнув мене до себе, змусивши сісти йому на коліна. Незадоволення на обличчі наги важко було не помітити: вона скривила губи, цмакнула і зиркнула на принца так, що мені аж ніяково стало. Але йому було абсолютно байдуже! 

Сав же залишився стояти. Мабуть, навмисне, щоб позлити Руарі, бо став він прямісінько біля неї. 

— Почнемо, мабуть, з того, що ти Сав з’ясував. Знайшов хоч натяк, де може бути Зерден? 

Той похитав головою:

— Вибач, але нічого. Старий ніби крізь землю провалився! Проте, я дізнався дещо інше.

Сав потягнувся до шкіряного мішечка, що висів у нього на поясі. Я думала, ця річ потрібна для монет, але чоловік витягнув з нього пожмаканого і припалого брудом листа. Пергамент встиг поцвісти, пожовкнути, наче йому вже років зо двісті, не менше. Дивно, як в труху не перетворився!

— Деяких речень майже не розібрати, — говорив Сав, передавши листа Райвенові, — та й сенсу мало, якщо чесно. Проте, це я знайшов у Зердена вдома. Принаймні, той дім якийсь час був його, вже давно ніхто не бував там. Майже все навіть мохом поросло! 

— Він довгий час працював тут, — Руарі схилила голову на бік, замислено постукуючи пальцями по бильцю дивана. На диво, коли мова зайшла про справу, вона зібралась доволі швидко і відкинула спроби когось копнути. — Це пояснює, чому там все так занедбано. Але ж ви змінили його вже давненько. Старий мав кудись повернутися, чи не так? Родина, друзі — може він у них гостює?

— В нього нікого немає, — відрізав Райвен, розгорнувши листа.

Мені незручно було читати, та і я подумала, що в разі чого чоловік все розповість. Хоча огидний голосочок в голові переконував у зворотному. “Якщо він промовчав про одне, то може промовчати і про інше. Ти ніколи не дізнаєшся” — такі слова звучали і не бажали зникати. 

— Це Зерден так говорив, — Руарі пирснула, іронічно посміхнувшись, наче насміхалася над наївністю Райвена. — А чи правда? Він старий, як не знаю хто! Цілком міг встигнути і подружитись з кимось, і діточок–байстрюків наробити. Скільки йому років?

— Сімсот п’ятдесят вісім, — згадала, як він сам говорив мені.

Відповіддю на мої слова став… сміх. Друзі весело шкірились, наче почули кумедний жарт. Тільки Райвен продовжував читати, не приєднавшись до інших, наче він не чув нічого.

Та тільки така реакція Руарі та Сава змусила мене присоромитись невідомо чого! Здавалося, ці двоє реготали наді мною, зовсім не вважаючи, що я говорила щиро та серйозно.

— Що? — запитала, насупившись, мов сич.

Не такого я чекала!

— Ну, Нейрі, це ти сильно! — подруга підняла великий палець догори.

— А чому саме стільки? — Сав, посміхаючись, потер підборіддя. — Чому не сімсот чи вісімсот? 

— Бо він так і сказав, що йому сімсот п’ятдесят вісім. Чому ви регочете?!

Очі Сава розширились, брови взлетіли догори.

— Він вам це сказав? Коли?

— Коли ми тільки сюди прибули. Тоді ще Райвен намагався від роботи ухилятися.

— Ну, тоді він тобі збрехав, — підсумувала Руарі, впевнено кивнувши. — Бо стільки не живуть.

— Або ми чогось не знаємо, — голос Райвена звучав тихо, стурбовано і серйозно водночас.