5.1

Гуркіт дверей після чоловікового виходу,  змусив мене здригнутися. А слідом запанувала тиша, — напружена, густа, мов кисіль, важча за кілька мішків зерна. Вона лягла мені на плечі, одурманила голову, пробралася в самісіньке серце. Мене душили сльози, а я не могла заплакати. Образа на Райвена змушувала мою душу стогнати, а думки в той же час єхидним огидним голосом шипіли зловтішно: “ти сама вчинила точнісінько так само”. 

Так, я теж приховала від нього важливу інформацію, залишивши в якомусь сенсі беззахисним, як і він мене. Єдине, що відрізнялось — Райвен не знав, що я промовчала. А якби дізнався? Йому було б так само боляче? “Можливо, я помилилась у виборі” — промайнула думка, але я відкинула її. Мене просила його мати, хіба ж вона не хоче для сина добра? 

Ноги підкосило, і я впала в крісло. Добре, що воно стояло поряд. 

— Гей, Нейрі, — Руарі миттю опинилась поряд, схвильовано зазираючи мені в очі, — ти як? 

— Нормально, — голос звучав хрипло, а слова промовлялися важко.

Власне, яке я мала право злитися на Райвена? Ми обоє прагнули одного й того ж — захистити кохану людину, навіть якщо для цього довелося брехати цій самій людині. Та хоч як добре я розуміла мотиви чоловіка, відкинути образу не вдавалося. 

— Слухай, не роби з цього драми, — Руарі сіла на підлогу біля мого крісла, намагаючись привнести в нашу розмову легкість. — Він не зрадив тебе. Просто не поділився своїми страхами.

— Але все одно... — моя відповідь була перервана її критичним поглядом.

— Ти думаєш, я не бачу, як ти себе почуваєш? Не потрібно мені брехати.

— Отже, ви можете приховувати правду, а я — ні? — іронія сочилася, мов отрута, але я не намагалася нападати. Хотілося вкусити, та все ж не завдати болю.

— Туше! — вигукнула Руарі з усмішкою, визнаючи мій точний удар. 

Не посміхнутися на її слова було неможливо. Треба визнати, що якби до мене приставили когось зовсім чужого, когось, з ким я не могла б поговорити, було б куди важче. Але поряд знаходилась Руарі, та сама нага, реакції якої я боялася, коли дізналася, що вона мала стати дружиною Райвена. Та жінка, яка стала мені близькою подругою за короткий період і яка тепер віддана мені до смерті. 

Як би там не було, а Райвен, зі своєю нелюбов’ю до наги, міг справді найняти когось іншого. Але він обрав її. І думаю, зробив це заради мене. 

— Ти теж не розповіси нічого? — запитала в неї, слідкуючи за змінами в обличчі подруги.

Вона вишкірила зуби, певно, задоволена собою і похитала головою.

— Можу лише сказати, що реальної загрози немає. Є деякі побоювання з боку твого ніжного чоловічка, але це лише побоювання і не більше. Тому досить губи дути! Хоча мені сподобалось, як ти його мучиш.

Я хмикнула на її заяву і шпигнула у відповідь:

— То чого ж замовкла, коли він на тебе зиркнув? Це не сподобалось? 

Руарі скривилась, мов середа на п’ятницю, копнула пальцем підлогу, наче збиралася там дірку проколупати і надувшись, пробурчала:

— Як не крути, а він — принц. Непередбачуваний, імпульсивний, впертий бунтівник із комплексом величі, переконаний, що світ обертається навколо нього. Але... принц. А я — його піддана. Гримати і чіплятись я можу лише до того моменту, поки він це дозволяє. І скажу тобі відверто: це теж страшенно бісить.

— Що саме? — не зрозуміла я.

— Що він знає, що я знаю, що він мені це дозволяє. Ось це бісить!

Після цього розмова перетекла в мирніше русло, а згодом я повернулась до своїх обов’язків. Інтриги інтригами, а гості таверни повинні були мати змогу поїсти та напитись досхочу. Хоча повністю викинути з голови думки мені не вдалося. Раз-по-раз то одне, то інше змушувало мене завмирати, щоб обдумати все. Тож замовлення я складала набагато довше, ніж будь-коли. 

А ввечері прибув Сав. І перш ніж ми вчотирьох зустрілися, я попросила Руарі не влаштовувати скандал.

— О, я обіцяю бути настільки чарівною, наскільки це можливо, — відповіла вона з усмішкою, яка не обіцяла нічого доброго.

Я лише зітхнула і похитала головою на її слова. Впевнена, у нас з нагою дуже відрізняється уявлення про чарівність. А значить — скандал все ж буде, питання лише в масштабах. 

— А що він шукає, до речі? — запитала Руарі, розвалившись на дивані у вітальні і підкидаючи яблуко, яке взяла зі столу.

— Зердена. Сав шукає Зердена.