Розділ 5

Я провела ритуал для Руарі тієї ж ночі. Хвала Всевишнім, у нас були всі необхідні інгредієнти, інакше хто знає чи пережила б нага ту ніч. Все ж добре, що все добре, і всі незручності врешті виявились не настільки страшними.

А вони були. Оскільки ми вирішили, що пораненій Руарі не місце на дивані, а віднести до гостьових кімнат було ризиковано, то віддали їй свою спальню. Райвен особисто відніс нагу в ліжко після ритуалу, залишивши на мене догляд за її ранами. А сам негайно вирушив на пошуки потрібних ліків, оскільки все ж не можна було лікувати Руарі тим самим, чим лікують людей, і, навіть, більшість калдарійців. І цей факт я їй ще не раз пригадаю. О ні, не так, я буду згадувати до кінця життя, що вона ледь не змусила мене її вбити! Нехай мучиться, якщо, звісно, здатна на це.

Та де там! Руарі вже за три дні не реагувала на мої кпини, а за тиждень і зовсім пропускала повз вуха докори. Зміюка луската! Навіть жартики відпускала, пригадуючи щоразу коли я нагадувала про те, що могла її вбити, що вона вигнала нас з Райвеном зі спальні і змусила ночувати на дивані. І щаслива була, наче дитина, яка отримала всі можливі цукерки світу!

— Сьогодні має прибути Сав, — Райвен розвалився в кріслі, переглядаючи якісь папери. 

— Він? — Руарі, гордо схрестивши руки на грудях, стояла біля мене, поки я закінчувала із замовленнями для таверни на наступний тиждень. — Забагато ідіотизму буде на розмір кімнати.

— То вийди, ніхто ж тебе не тримає силою, — кинув чоловік, піднявши глузливо правий кутик губ.

Я вже навіть не втручалась. Це не мало сенсу! Мені якийсь короткий час здавалося, що вони покінчили з ворожнечею, але, на жаль, то було мариво. Щойно Руарі стало краще, як ці обміни “люб’язностями” поновилися. Не проходило жодного дня, щоб гострі підшпинювання та образи не злітали з їхніх язиків, мов кинджали, які повинні були якщо не вбити, то поранити суперника.

Нага приснула, зашипіла розсерджено, вдаючи, що не почула, але не пішла. Єдине в чому вони обоє зійшлися в думках, це те, що мені потрібен охоронець. Руарі підходила на цю посаду ідеально, враховуючи, що вона поклялась у вірності до самої смерті. Звісно, це на їхню думку, бо мою вони не запитували. І мої протести, істеричні крики та видушені сльози цих двох теж не вразили. Тому, я не розмовляла з ними вже кілька днів. 

— Мишеня, досі дмешся? — Райвен облишив свої папери і підійшов до мене, ставши навколішки біля стільця. — Та годі тобі, я вже покараний достатньо. Хоч поглянь на мене, нарешті.

Я проігнорувала його.

— Знаю, що ти не задоволена. Але тобі потрібна охорона.

— Від кого мені треба охорона тут, в Альдері? — буркнула сердито, не дивлячись на нього. Я і хотіла спершу промовчати, та все ж мене розпирало від цікавості стосовно однієї справи, а Райвен навмисно не розповідав, поки я не припиню свій бойкот. 

Вони перезирнулися, і я відчула себе ще більш ображеною. Ці двоє точно щось приховували! 

— Та багато від кого, — сказала Руарі, використавши доволі розмиту фразу. 

— В таверні мені нічого не загрожує, і ви двоє це знаєте! Альдер захищатиме свою Господарку краще за будь–якого охоронця. Без образ, Руарі.

Вона лише скептично підняла брову на мій коментар, а потім з усією серйозністю сказала:

— Альдер, звісно, могутній, але він не в змозі передбачити кожен ризик. Не кажучи вже про те, що магія не завжди може захистити від фізичного втручання. Знаєш скільки калдарійців вважають, що це ти і Райвен винні у падінні стіни?

Я знала. І сама теж звинувачувала себе. Можливо, якби не моя поява в Альдері, якби не шлюб з Райвеном, то все залишалося б у рамках норми. Не було б хвороби короля, не було чварів між принцами, і Руарі не вигнали б з її общини. А потім згадалось, що все могло бути гірше, і спробувала викинути непрохані думки з голови. Вдалося лише почасти — моя вина в падінні стіни абсолютна. Питання лише в тому на добро це чи ні.

Райвен зиркнув на нагу, блиснувши очима, а потім поцілував мене в чоло.

— Люба, зараз важкі часи. І хочеш ти чи ні, але Руарі залишиться твоїм охоронцем. До того ж, куди їй йти? Пошкодуй бідосю! 

— Точно, — в саркастичній манері протягнула подруга, — так само, як цього убогого пожаліла. Хіба ж я гірше?

— Ви обоє нестерпні, — вибухнула я. — Можу я мати хоч трохи свободи у власному домі, якщо вже правди знати не можу?!

Підскочивши на ноги, відійшла від них. Хотілось кричати, кричати так голосно, щоб весь гнів, що розривав моє серце вивільнився і дав мені нарешті спокій. 

— Нейрі, що ти…

— Досить, Райвене! Що ви приховуєте? Навіщо мені охорона? Хто той чоловік, який погрожував всім розповісти ніби-то це я вбила Конрада? Де він? Про що ви говорили? 

— Га?! — брови Руарі злетіла вгору. Вона повернулась до мого чоловіка і сердито прошипіла, — які ще погрози?! Ти мусив мені про це сказати!

Він роздратовано підвівся на ноги і засунув руки в кишені штанів. Він змусив Руарі замовкнути лише виразом очей! Важкий, пронизливий погляд, який обіцяв справжню кару змусив мене шоковано завмерти. В цей момент Райвен нагадував мені короля, і я вперше усвідомила, що він завжди міг приструнити нагу. Та й не тільки її, якби захотів.

— Ми не будемо це обговорювати, — суворим, майже крижаним тоном відрізав чоловік. — Про той випадок я подбав. Це все, що вам треба знати.

— Що? Я маю право знати! — крикнула на нього, але напоролася на впертий і власницький погляд. 

— Я сказав, що про все подбав. Вибач, Мишеня, але подробиць не буде.

Райвен оминув мене і швидким кроком залишив кімнату.