4.2

Стук посилився. Від Альдеру йшли вібрації нерозуміння. А який подив був у Райвена, я навіть уявити не можу! Дивно було вже те, що він не намагався вибити двері. А міг же! У принца терпіння на рівні магії у гротеків — зародок є, але мало розвинений і працює так-сяк. 

— Руарі, — мало не благала я, — у нас немає вибору. Пропонуєш мені не тільки брехати чоловікові, а ще й ховатися від нього? Думаєш він спокійно прийме подібний вибрик? 

Нарешті вона знову повернулась до мене. Вираз її обличчя кричав про скорботу світового значення, кутики губ опустились донизу, наче це могло щось змінити. Не отримавши від мене реакції і почувши, як в двері почали барабанити, Руарі нарешті здалася.

— Добре, я дозволяю довести до відома Райвена Да’Корта із роду Дра’Зір інформацію про мій стан.

Мітка прохання на зап’ясті потеплішала, приймаючи додаткову умову. І я, нарешті, віддала наказ Альдеру відчинити двері для Райвена, але лише в тому випадку, якщо чоловік сам.

— Нейрі! Ти в порядку? — він увірвався, щойно вхід розблокувався. Очі палали, шкіра на шиї почервоніла. Та варто його погляду було ковзнути з мене на диван, як він підібгав губи і негайно зачинив за собою двері. — Що за драздівня?!

Райвен в кілька широких швидких кроків опинився поряд зі мною. Схопив мої руки, покрутив долонями вгору і вниз, помацав всюди, куди тільки міг дотягнутись, перш ніж я схаменулась.

— Гей, це не я поранена.

— Звідки я це знати мав? — підвищивши голос, огризнувся чоловік і поглянув на Руарі.

Вороже зиркаючи на принца, вона не поспішала бодай щось розповідати.

— Тільки торкнись мене, — прошипіла сердито, загрозливо, — тільки спробуй!

— Ой, та прошу, хочеш здохнути — здихай! Хто я такий, щоб обмежувати волю вибору? Тільки, будь ласкава, сповзи з канапи, мені шкода її буде викидати.

Закотивши очі, я знову, як і кожного разу, коли ці двоє починали сваритись, застогнала. Мені здавалось їхній ворожнечі не було ні кінця ні краю! І якщо Руарі ще можна було зрозуміти, чи точніше, пожаліти її, бо вона пережила жахливе, то Райвена — ні. В такі моменти мені здавалось, що він не дорослий відповідальний принц, а ображене хлопчисько. Хлопчисько, яке так і намагається встромити зуби в когось якомога глибше, щоб зробити якомога болісніше.

— Райвене! — крикнула на нього обурено, коли він вказав Руарі на килимок біля дверей. 

Хоча принц і поводився агресивно та зневажливо, мені здалося, ніби він навмисне дратував Руарі, щоб приховати власне занепокоєння. Його дихання не можна було назвати рівномірним, і кадик раз-по-раз здригався, коли чоловік то стискав щелепу, то розслабляв. 

— Що? Вона перша почала, — зовсім по-дитячому відізвався Райвен. 

Присівши на столик, попередньо скинувши з нього рушники, які я там залишила, він схрестив руки на грудях і не зводив очей з пораненої наги. Той погляд важко було ідентифікувати, та все ж ані злорадства, ані холодної байдужості я не помітила. 

— Я тобі казала, Нейрі, — нага теж поводилась зовсім не як сувора воїтелька. 

— Припиніть обоє! 

В мене від них голова розболілася. Масуючи скроні, я намагалася підібрати слова, щоб ці двоє нарешті заспокоїлись і перейшли до справи. 

— Припинити? — гаркнув Райвен, змусивши мене підскочити від неочікуваності. — Я стояв під дверима і молився, щоб з тобою нічого не сталося! І що я бачу, коли увійшов? На твоєму зап’ясті красується мітка ритуального прохання, на столі — закривавлені рушники, на підлозі валяється погнута броня, а на нашому дивані розляглась поранена спадкоємиця роду Боград!

— Вже ні, — я швидко поглянула на нагу. Вона трималась за ребра, прикривши очі, і її обличчя наче задерев’яніло: жодної емоції не розібрати.

Чоловік вигнув брову, роздратовано процідивши крізь зуби:

— Що “ні”?

— Вже не спадкоємиця. Руарі відлучили від роду і вигнали з общини.

Вочевидь, подруга залишила мені всі пояснення, бо навіть звуку не видала. І відверто кажучи, я не могла її звинувачувати. Якщо я правильно розуміла, то принц Райвен був їй мов бельмо на оці з дитинства, а надто після того, як їх збирались одружити. Вона зневажала його за слабкість, за бунтівний характер, а тепер опинилась в ситуації, коли слабкою можна було вважати саму Руарі. Для воїтельки–наги це ганьба, хоча, як на мене, це була дурість.

Розповівши Райвену все, не забувши додати власних коментарів стосовно ідіотських рішень, я сподівалась почути у відповідь, що він все вирішить. Але…

— Рід Боград отримав від правлячого роду право самостійно вирішувати долю членів клану та общини, — сказав чоловік, стиснувши кулаки. — Навіть правлячий рід не має права впливати на ці рішення. 

Мої ноги підкосилися і я осіла на бильце дивану. Як так? Навіть правлячий рід не міг втрутитися? 

Райвен, на відміну від мене, навпаки вскочив на ноги і міряв кроками кімнату. Його погляд то зупинявся на мені, то ковзав на Руарі, наче шукаючи відповіді на невимовлені питання. Іноді він струшував головою, вочевидь, відкидаючи варіанти. А ми не перебивали його, не ставили питань: я — бо знала, що запропонувати все одно нічого не можу, а нага — мабуть, просто не бажала говорити.

— Потрібно під’єднати її до джерела живлення магії, — нарешті сказав Райвен, зупинившись і важко зітхнувши. — В першу чергу це.

— Але рани, — почала я протестувати, та він мене перервав: — Руарі воїтелька, як-не-як, а тому протримається якийсь час, і навіть рани деякі самостійно затягнуться. Але без доступу до джерела вона точно загине. 

— Тоді під’єднаємо її до Альдеру. Що тут думати?

Райвен прикусив губу і похитав головою.

— Руарі витягне з нього надто багато. Ні, я під’єднаю її до королівського джерела. 

І тут, з жахом в голосі, подруга викрикнула:

— Здурів?! Це ж пряма конфронтація з нагами!

Шановні читачі!