4.1

Витріщивши на неї очі, я не могла повірити тому, що чула. Магія вібрувала навколо мене, кружляла вихором, а потім, наче кайданками, оповила моє зап’ястя. Мить — ні сліду від виру енергії, а на зап'ясті, наче клеймо, горіло підтвердження сказаного ритуального прохання. 

Мої груди ходили ходором від люті, а в грудях палало справжнє полум’я, не бажаючи зникати і заспокоюватися. В горлі пеком пекло, а тому я не могла негайно почати кричати, хоча Всевишні знають, як же мені кортіло! 

Чим вона думала, коли це зробила?! Руарі геть мізки втратила?! Якби ж то хоч прохання нормально сформулювала, а так? Що тепер? Від кого я маю її ховати? Від родини, від гостей чи від усіх одразу? А Райвен? Приховати поранену до півсмерті нагу, яка лежала в нашій вітальні було б дуже важко!

— Ти ідіотка! — все ж викрикнула я, запанікувавши ще дужче. — Як мені приховати тебе від власного чоловіка? Чи від Сава, який тут надто часто тепер буває? Руарі, чим ти думала?!

Проте, як би я не розпиналась, як би не лютувала і не горлала, а таки кинулась до ванної кімнати по чисті рушники та воду. Кричати можна було одночасно з обробкою ран. А оскільки тепер в мене не було вибору, окрім як самостійно виходити її і по–можливості не вбити,  я взялась до роботи. 

Повернувшись у вітальню, віддала наказ Альдеру нікого не впускати, поки я не дозволю. Не уявляла, як мені потім пояснювати цей хід Райвенові, але і Руарі не лишила мені іншого виходу. Присіла поряд з диваном, поставила поряд з собою миску з теплою водою і кинула на столик рушники. Ще раз оглянула подругу (яка вона мені тепер подруга?!) і вирішила почати з того, що зняти її броню. 

— Ти могла хоча б Райвена в список довірених осіб додати? 

— Вибач, не подумала, — ковтнувши слину пробурмотіла нага і раптом пирснула. — А ти, часом, рідні серед наших не маєш? Шипиш не гірше.

— Дурепа, — закотила я очі, не поділяючи її веселощів.

Зняти обладунок, який важив, мабуть, як третина мене, виявилось ще тим випробуванням. До того ж, Руарі мені допомогти не могла. Вона і поворухнутись зайвий раз не могла, та й не можна було. Мені знадобилось не менше десятка хвилин, а може й двох, щоб знайти спосіб стягнути це знаряддя катувань із тіла пораненої наги. 

Як і думала, під ним синців та ран було не менше, ніж на інших ділянках тіла. Обережно, відрізаючи ножицями тканину, щоб не відривати її від шкіри, я поволі роздягала Руарі. 

— Звідки це все? — прошепотіла я, відчувши вперше докори сумління за те, що нагримала на неї. Врешті–решт, схоже, подруга була у відчаї, якщо наважилась на ритуальне прохання. 

Руарі мовчала, лише підібгала губи і прикрила очі. Колись вона казала, що нагам не можна плакати після Сходження, адже дитинство скінчилось. Я тоді подумала, що це образний вираз, перебільшений і щось на кшталт їхнього жарту. Схоже, що помилилась. Груди наги тремтіли, як і плечі, але жодного звуку вона не проронила. 

Змочивши рушник у воді, я поволі витирала кров і бруд на тілі та ранах, не наполягаючи на відповіді. Та трохи згодом, Руарі сама почала говорити:

— Батько знайшов мені нареченого. Із наших, — промовила вона слабким голосом, повним болю та одночасно злості. — Я відмовилась. 

Моя рука здригнулась, а сама я підвела на Руарі шокований погляд. Вона ж не мала на увазі, що це зробив з нею власний батько? 

— Але… Ти… Це… — все, що мені вдалося вимовити. 

— Наги жорстокі навіть до власних дітей, — прошепотіла вона, — хоч і не всі, звісно. А генерал калдарійського війська жорстокіший в стократ. Він не прийняв моєї відмови.

“В оплату віддаю єдине, що в мене лишилось — мою вірність до самої смерті” — ось чому Руарі це сказала. Я чула від Райвена, що бувають випадки, коли батьки зрікаються своїх дітей і викидають їх з родини, наче безпритульних псів. Звісно, і серед людей таке було, але для калдарійців подібне зречення мало страшніші наслідки. Відлучені від родинної магії та захисту, вони слабнули, хворіли і швидко помирали, якщо хтось не надавав їм інше джерело для “підживлення”. Але коли слухаєш розповіді про подібну жорстокість це одне, а коли бачиш наслідки в реальності — зовсім інше.

— Тебе, — я ковтнула гірку слину, — відлучили від…

Не змогла закінчити фразу. Та це і не потрібно було — Руарі сама все зрозуміла.

Вона лише мугикнула, підтверджуючи мою здогадку, і схлипнула. 

— От драздівня! — Райвенові словечка потроху додавались до мого словникового запасу, щоправда, поки що лише лайливі вирази. — А ми ще й Равенові розповісти не можемо! 

— Я можу. Але не хочу. Він мене терпіти не може, як і я його.

— Це не та ситуація, Руарі!

Нарешті повністю очистивши рани від бруду, я ще раз оглянула її. Деякі з них досі кровоточили, і я поспішила до спальні по простирадло. Бинти можна було зробити із постілі, а от чим обробляти — це вже було питання. 

А ще було інше питання, яке змушувало мене нервувати ще сильніше. Що робити з самою Руарі? Куди її поселити? Як непомітно провести до кімнати? Відповідей в мене ще не було.

Повернувшись до вітальні, я розрізала простирадло на стрічки і перев’язала рани наги. Поки що це було все, що я могла зробити.

— Послухай, — важко зітхнула я, почавши дратуватись ще до того, як закінчила говорити і отримала відповідь, — Райвенові треба сказати. 

— Ні, — похитала вона головою.

— Руарі, я не здатна сама тебе понести, а йти самостійно ти не зможеш. Ба більше, найкращим варіантом було б залишити тебе тут, в нашій з Райвеном спальні, і зачинити крило від усіх. В усіх інших варіантах ризик, що тебе врешті–решт хтось побачить, надто високий. До того ж, Райвен може знати чим тебе лікувати і як.

Нага насупилась і відвернулась від мене, наче та дитина, якій сказали лягати спати.

— Припини! — знову втратила я контроль і гаркнула. — Це не іграшки, а твоє життя! 

— Моє життя вже закінчилось, Нейрі! — не то крикнула, не то простогнала вона у відповідь. — Я ганебно викинута не лише з сім’ї, а й з общини нагів! Мене зневажатиме навіть останній безхатько–пияка, бо я тепер гірше, ніж він! Я не хочу бачити ще в очах Райвена злорадність.